ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 9 серпня 2017 року

Судова палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Сімоненко В. М., суддів: Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року, встановила:

У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідачі не виконують умов договору, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 27 січня 2015 року позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 1 млн. 291 тис. 370 грн. 78 коп. У рахунок часткового погашення заборгованості за договором позики звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття ОСОБА_1 права власності на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 3 вересня 2015 року заочне рішення районного суду змінено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 1 млн. 291 тис. 370 грн. 78 коп. У рахунок часткового погашення заборгованості за договором позики звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття ОСОБА_1 права власності на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1 за ціною не нижче 949 тис. грн.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін.

31 серпня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року, у якій просив скасувати зазначену ухвалу та направити справу на новий розгляд з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 33, 36, 37 Закону України "Про іпотеку" та статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня і 8 червня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15 (Постанова N 6-1851цс15), в яких, на думку заявника, зазначені норми права застосовані по-іншому.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Суди установили, що 28 лютого 2011 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_4 було посвідчено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 480 тис. грн. строком до 28 лютого 2014 року.

Відповідно до пункту 2.1 договору позики ОСОБА_2 зобов'язувався за перший рік сплачувати відсотки без погашення суми основного боргу позики, за другий та третій роки - сплачувати відсотки та погашати суму основного боргу позики рівними частинами щомісячно. Відсотки за користування позикою установлені на рівні 15 % річних, починаючи з 28 лютого 2011 року по 28 лютого 2014 року, з терміном погашення до 5 числа кожного місяця.

За умовами пункту 2.3 договору позики позичальник зобов'язався повернути позикодавцю суму, еквівалентну 60 тис. дол. США. Крім того, пунктом 2.1 договору позики передбачена сплата відсотків за користування позикою.

28 лютого 2011 року для забезпечення виконання зобов'язань за договором позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_3 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 73,3 кв. м.

Договором іпотеки передбачено, що при повному або частковому неповерненні у встановлений договором позики термін суми позики та/або при несплаті або частковій несплаті у встановлені договором позики строк суми процентів іпотекодержатель набуває право на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову в обраний позивачем спосіб, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що договір іпотеки, укладений між сторонами, передбачає передачу іпотекодержателю права власності на вказану квартиру в рахунок виконання основного зобов'язання.

Натомість у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня і 8 червня 2016 року суд касаційної інстанції, відмовляючи в позові про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки, виходив із того, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і такий спосіб захисту порушеного права не відповідає вимогам статті 16 ЦК України, оскільки суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання в такий спосіб.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року (Постанова N 6-1851цс15) міститься правовий висновок, відповідно до якого порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Тому при вирішенні такої категорії справ судам відповідно до статей 36 та 37 Закону України "Про іпотеку" слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 33, 36, 37 Закону України "Про іпотеку" та статті 16 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У частині першій статті 36 Закону України "Про іпотеку" зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України "Про іпотеку" правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований статтею 39 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, з аналізу положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України "Про іпотеку", статей 328, 335, 376, 392 ЦК України можна зробити висновок, що законодавцем визначено три способи задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду про продаж майна з публічних торгів або надання іпотекодержателю права продажу предмета іпотеки від власного імені та два позасудових способи захисту - на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю, зокрема, права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України "Про іпотеку").

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16 (Постанова N 6-1219цс16).

У справі встановлено, що ОСОБА_2 не виконував умов договору позики, боргу не погасив, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачене право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом його прийняття у свою власність на підставі цього договору та рішення іпотекодержателя (підпункт 5.4.1 договору), тобто позикодавець має право на визнання права власності на предмет іпотеки.

У справі, яка переглядається, суд, ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, не звернув уваги на те, що цей спосіб захисту прав іпотекодержателя є позасудовим і не передбачений як спосіб захисту права шляхом звернення до суду ні статтею 16 ЦК України, ні Законом України "Про іпотеку", ні договором, укладеним між сторонами. Однак, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за договором позики, суд, дійшовши висновку про порушення прав кредитора, захистив його порушені права у спосіб, визначений у застереженні до договору іпотеки.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий

В. М. Сімоненко

Судді:

В. І. Гуменюк

Н. П. Лященко

Л. І. Охрімчук

Я. М. Романюк


 
Copyright © 2006-2018 epicentre.com.ua. All rights reserved.