ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 14 грудня 2016 року

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Лященко Н. П., суддів: Гуменюка В. І., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., Сімоненко В. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства "Київське лісове господарство" до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, про визнання незаконним та скасування розпоряджень, рішень сесії ради, визнання недійсними державних актів на право приватної власності на земельні ділянки, скасування їх державної реєстрації, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, визнання права власності, права постійного користування земельними ділянками та за зустрічними позовами ОСОБА_4 та ОСОБА_29 до заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства "Київське лісове господарство", Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, треті особи: ОСОБА_13, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_12, ОСОБА_30, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_14, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_27, ОСОБА_28, про визнання добросовісними набувачами та визнання права власності на земельні ділянки за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 25 червня 2015 року, встановили:

У листопаді 2011 року заступник прокурора Київської області звернувся до суду із вищезазначеним позовом.

Заступник прокурора зазначав, що проведеною перевіркою законності відведення у власність громадян земельних ділянок на території Києво-Святошинського району встановлено, що рішеннями сесії Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 26 червня 2007 року НОМЕР_1 - НОМЕР_2, НОМЕР_3 - НОМЕР_4, НОМЕР_5 - НОМЕР_6 надано дозволи на складання проекту відведення земельних ділянок 23 громадянам під будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, зокрема, ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_27, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_28 за АДРЕСА_1.

Зазначеними рішеннями надано дозволи на складання проекту відведення земельних ділянок 23 громадянам під будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель лісового фонду, загальною площею S_1, які на момент прийняття зазначених рішень знаходилися у постійному користуванні ДП "Київське лісове господарство".

При цьому, на момент прийняття рішень сесією Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 26 червня 2007 року, право постійного користування на земельні ділянки лісового фонду ДП "Київське лісове господарство", площею S_2, не припинялось, вказані земельні ділянки лісового фонду не вилучались, їх цільове призначення не змінювалось.

Розпорядженням голови Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області НОМЕР_7 від 26 липня 2007 року "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою державного підприємства "Київське лісове господарство" та передачі її до земель запасу в с. Білогородка Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області" припинено право постійного користування земельною ділянкою ДП "Київське лісове господарство" та передано земельну ділянку, загальною площею S_2, (лісові землі) до земель запасу Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Зазначене розпорядження прийнято з перевищенням наданих місцевій районній державній адміністрації повноважень і всупереч встановленому порядку припинення і надання права постійного користування землями лісового фонду.

У подальшому, рішеннями сесії Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 2 жовтня 2007 року НОМЕР_8 - НОМЕР_9, НОМЕР_10 - НОМЕР_11, НОМЕР_12 - НОМЕР_13, НОМЕР_14 затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок вищезазначеним двадцяти трьом громадянам під будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та передано безкоштовно у їх власність вказані земельні ділянки за АДРЕСА_1.

Посилаючись на незаконність прийнятих сільською радою рішень та розпорядження голови Києво-Святошинської районної державної адміністрації, прокурор просив визнати їх незаконними та скасувати.

Враховуючи, що на їх підставі відповідачами отримані державні акти на право власності на спірні земельні ділянки, прокурор просив визнати їх недійсними та витребувати земельні ділянки.

В подальшому прокурор доповнив свої вимоги, посилаючись на те, що після отримання державних актів на право власності частина із вищевказаних відповідачів за договорами купівлі-продажу відчужила спірні земельні ділянки ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 і останніми отримані відповідні державні акти на право власності на землю, прокурор просив визнати і їх недійсними, скасувати їх державну реєстрацію та витребувати земельні ділянки у останніх набувачів.

У вересні 2014 року ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання її добросовісним набувачем та визнання права власності на земельні ділянки, посилаючись на те, що набула права власності на частину спірних земельних ділянок на підставі договорів купівлі-продажу та зареєструвала їх відповідно до вимог чинного законодавства. Зазначала, що оспорювані рішення Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та розпорядження адміністрації, як підстави набуття першими набувачами прав власності на спірні земельні ділянки, на момент укладення договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 15 серпня 2008 року між ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_15 та ОСОБА_4 та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23 липня 2008 року між ОСОБА_13 та ОСОБА_4 були чинними та не були оскаржені в установленому законом порядку.

ОСОБА_4 зазначала, що не доведено факт, що спірні земельні ділянки були виділені та отримані первісними набувачами, а згодом ОСОБА_4, саме за рахунок земель ДП "Київське лісове господарство", не встановлено й не було доведено наявності вини у діях посадових осіб Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області щодо відведення спірних земельних ділянок першочерговим набувачам та реєстрації їх права власності.

Спірні земельні ділянки були набуті первісними набувачами та у подальшому самою ОСОБА_4 на підставах, що не заборонені законом, вина або будь-які протиправні дії з боку ОСОБА_4 при отриманні у власність та оформленні права власності на спірні земельні ділянки, відсутні.

У серпні 2008 року ОСОБА_29 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання її добросовісним набувачем та визнання права власності на земельні ділянки. Зазначала, що вона за договорами купівлі-продажу набула права власності на частину оскаржуваних земельних ділянок, які знаходяться за АДРЕСА_1 (НОМЕР_15, НОМЕР_16) та зареєструвала їх.

Зазначала, що оспорювані рішення Білогородської сільської ради та розпорядження адміністрації, як підстава набуття первісними набувачами права власності на спірні земельні ділянки, у встановленому законом порядку не оскаржувалося і на момент укладення первісними набувачами наведених договорів купівлі-продажу земельних ділянок були чинними.

ОСОБА_29 зазначала, що прокурором не доведено, що спірні земельні ділянки були виділені та отримані первісними набувачами, а згодом і ОСОБА_29 за рахунок земель ДП "Київське лісове господарство"; не встановлено та не доведено вини у діях посадових осіб Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області щодо відведення спірних земельних ділянок первісним набувачам та реєстрації їх права власності. Спірні земельні ділянки були набуті первісними набувачами, а у подальшому і ОСОБА_29, на підставах, що не заборонені законом, а вина або будь-яка протиправна дія з боку ОСОБА_29, при отриманні у власність та оформленні права власності спірних земельних ділянок, відсутні. Зазначала, що спірні земельні ділянки не вибували з володіння держави поза її волею.

Наголошувала, що дії та рішення органів держави, на підставі яких у первісних набувачів, а в подальшому у неї, виникло право власності, не може бути підставою для позбавлення її як добросовісного набувача права власності на спірні земельні ділянки в інтересах осіб, які приймали такі рішення та вчиняли вказані дії.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 грудня 2014 року позов заступника прокурора Київської області задоволено частково: визнано незаконними та скасовано розпорядження Києво-Святошинської РДА Київської області від 26 липня НОМЕР_7, рішення 8 сесії 5 скликання Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 26 червня 2007 року, рішення 10 сесії 5 скликання Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 2 жовтня 2007 року щодо відведення земельних ділянок у власність, визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 20 грудня 2007 року ОСОБА_1 та скасовано його державну реєстрацію. У решті позову прокурора відмовлено.

Зустрічні позови ОСОБА_4 та ОСОБА_29 задоволено частково: визнано їх добросовісними набувачами земельних ділянок, що розташовані за АДРЕСА_1. У решті зустрічних позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 2 березня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову заступника прокурора Київської області про визнання недійсними державних актів про право власності на земельні ділянки та їх скасування та в частині задоволення зустрічних позовів про визнання добросовісними набувачами скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення яким визнано недійсними та скасовано державні акти на право власності на земельні ділянки на ім'я ОСОБА_7 та ще двадцяти одного відповідача. У задоволенні зустрічних позовів ОСОБА_4 та ОСОБА_29 відмовлено. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 25 червня 2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 грудня 2014 року в частині, залишеній без змін рішенням апеляційного суду Київської області від 2 березня 2015 року та рішення апеляційного суду Київської області від 2 березня 2015 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалені у справі рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування спірних земельних ділянок у відповідачів та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову з передбачених підпунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви заступник Генерального прокурора України посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, від 22 липня 2015 року, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року та постанови Верховного Суду України 17 грудня 2014 року, 11 лютого, 13 травня та 1 липня 2015 року (Постанова N 6-50цс15).

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора та представника ОСОБА_20 та ОСОБА_21 - ОСОБА_31, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову прокурора в частині позовних вимог про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідачі набули право власності на спірні земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, а прокурором не доведено право власності держави на спірні земельні ділянки.

Разом з тим, у наданих прокурором для порівняння судових рішеннях, зокрема постановах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року та 1 липня 2015 року (N 6-50цс15) (Постанова N 6-50цс15) Верховний Суд України зазначив, що оскільки право розпорядження земельними ділянками належало Кабінету Міністрів України й жодних дій щодо розпорядження ними Кабінетом Міністрів України не вчинялось, суди дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для витребування спірних земельних ділянок у добросовісних набувачів у порядку статті 388 ЦК України.

У рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року міститься висновок про те, що оскільки розпорядження та рішення державного органу щодо передачі у власність земельних ділянок визнані незаконними і скасовані та визнано незаконними державні акти про право власності на земельні ділянки, то згідно з положеннями статей 387, 388 ЦК України спірні земельні ділянки підлягають витребуванню у власність держави.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 7 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, як зазначено в частині другій статті 3 ЗК України, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Згідно зі статтею 13 ЗК України саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт "ґ" частини четвертої статті 84 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення (стаття 56 ЗК України).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України, частина перша статті 17 ЛК України).

Відповідно до статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", статті 31 ЛК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин віднесено, у тому числі, передачу у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припинення права користування ними.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛК України у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства.

Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України, у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси - площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Отже, ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Проте вищезазначені норми права залишилися поза увагою судів.

У справі, яка переглядається, судом установлено, що земельні ділянки загальною площею S_1, які розташовані за АДРЕСА_1, належать до земель лісового фонду, перебували у постійному користуванні ДП "Київське лісове господарство", жодних дій щодо розпорядження зазначеними земельними ділянками Кабінетом Міністрів України не вчинялось.

За таких обставин висновок судів про недоведеність прокурором права держави на спірні земельні ділянки є передчасним.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до незаконно володіючої цим майном особи (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).

Крім того, відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Беручи до уваги наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що судові рішення, які переглядаються з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України, в частині вирішення спору про витребування земельних ділянок, є незаконними.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу в зазначеній частині слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 25 червня 2015 року, рішення апеляційного суду Київської області від 2 березня 2015 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 грудня 2014 року в частині вимог прокурора про витребування земельних ділянок скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий

Н. П. Лященко

Судді Верховного Суду України:

В. І. Гуменюк

 

Л. І. Охрімчук

 

Я. М. Романюк

 

В. М. Сімоненко

 

* * *

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ,
яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2285цс15

Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу.

Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За статтею 13 ЗК України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛК України).

Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України, у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси - площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Отже, ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

У справі, яка переглядається, судом установлено, що земельні ділянки загальною площею S_1, які розташовані у Київській області, належать до земель лісового фонду, проте жодних дій щодо розпорядження зазначеними земельними ділянками Кабінетом Міністрів України не вчинялось.

За таких обставин висновок судів про недоведеність прокурором права держави на спірні земельні ділянки є передчасним.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до незаконно володіючої цим майном особи (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).


 
Copyright © 2006-2019 epicentre.com.ua. All rights reserved.