ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

29.03.2018 р.

Справа N 9901/374/18(П/9901/374/18)

 

Провадження N 11-93заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача - Саприкіної І. В., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши у порядку письмового провадження засіданні матеріали апеляційної скарги ОСОБА_3 на ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Ш. В. М. від 16 січня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про визнання протиправним та скасування рішення, встановила:

У січні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 27 листопада 2017 року про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо заступника начальника відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4.

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 16 січня 2018 року відмовив у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 170 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) (далі - КАС України), оскільки позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Не погодившись із таким судовим рішенням з підстави порушення судом норм процесуального права, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу про скасування незаконної, на його думку, ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Обґрунтовуючи свої доводи, ОСОБА_3 зазначає, що під час прийняття оскаржуваної ухвали суд дійшов помилкового висновку, що позивач не є суб'єктом дисциплінарного провадження, визначеного Законом України "Про прокуратуру" (Перелік N 1697-VII), та не наділений правом на оскарження рішень Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття. Також, на думку ОСОБА_3, висновки суду першої інстанції, що рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про відмову у відкритті дисциплінарного провадження не мають безпосереднього впливу на його права, свободи та інтереси, є безпідставними та необґрунтованими.

За правовою позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеною у спірній ухвалі, право на оскарження рішень (актів індивідуальної дії) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, які приймаються за результатами дисциплінарного провадження щодо прокурора, має лише особа, якої це рішення стосується. Водночас особи, за наслідками розгляду дисциплінарної скарги яких відмовлено у відкритті дисциплінарного провадження, не набувають статусу суб'єктів дисциплінарного провадження і в силу вимог законодавства позбавлені права оскаржувати відповідні рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, оскільки вони не мають безпосереднього впливу на права, свободи та інтереси цих осіб і не порушують їх.

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів, у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що право на оскарження правового акта індивідуальної дії Комісії, прийнятого за результатами дисциплінарного провадження щодо прокурора, має лише особа, якої цей акт стосується. Заявник не наділений правом на оскарження ухвали Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про відмову у відкритті дисциплінарного провадження, оскільки не є суб'єктом дисциплінарного провадження, визначеного Законом України "Про прокуратуру" (Перелік N 1697-VII).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України ( N 2747-IV) суд апеляційної інстанції може розглянути справу (...) в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами (...) у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Згідно із ч. 2 ст. 313 КАС України ( N 2747-IV) неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Учасники справи, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, до суду не з'явилися.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та надані на противагу їм аргументи Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду знаходить, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до розд. 4 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставини кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю досліджувати - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" встановлено: "Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами".

За ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011) зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Стосовно "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж рішенні Конституційного Суду України зазначено, що "поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним".

Отже, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 реалізував своє право на звернення до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, подавши скаргу стосовно заступника начальника відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4, який, на його думку, вчинив дисциплінарний проступок.

Порядок дисциплінарного провадження щодо прокурора врегульовано Законом України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (Перелік N 1697-VII) (далі - Закон N 1697-VII), зокрема ч. 2 ст. 45 цього Закону (Перелік N 1697-VII) визначено право на звернення до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів зі скаргою щодо дисциплінарного проступку прокурором має кожен, кому відомі такі факти.

Стаття 45 Закону N 1697-VII (Перелік N 1697-VII) зазначає, що дисциплінарне провадження - це процедура розгляду Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку.

Дисциплінарне провадження включає: 1) відкриття дисциплінарного провадження; 2) проведення перевірки дисциплінарної скарги; 3) розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора; 4) оскарження рішення, прийнятого за результатами дисциплінарного провадження; 5) застосування до прокурора дисциплінарного стягнення.

Цим Законом визначено також і правові підстави для відкриття або відмови у відкритті дисциплінарного провадження.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 46 Закону N 1697-VII (Перелік N 1697-VII) секретаріат Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів у день надходження дисциплінарної скарги реєструє її та за допомогою автоматизованої системи визначає члена Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів для вирішення питання щодо відкриття дисциплінарного провадження.

Підстави для відмови у відкритті дисциплінарного провадження передбачено у ч. 2 ст. 46 цього Закону (Перелік N 1697-VII).

Рішенням Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 27 листопада 2017 року N 656дс-17 відмовлено у відкритті дисциплінарного провадження стосовно заступника начальника відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4 на підставі п. 1 ч. 2 ст. 46 Закону N 1697-VII (Перелік N 1697-VII), оскільки в дисциплінарній скарзі відсутні конкретні відомості про наявність ознак дисциплінарного проступку.

Особи ж, за дисциплінарною скаргою яких Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів приймає рішення у визначеному Законом N 1697-VII (Перелік N 1697-VII) порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і не наділені правом на оскарження до суду рішень Комісії стосовно вирішення питання про його відкриття.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" (Рішення)).

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України ( N 2747-IV) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС України ( N 2747-IV)).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення (індивідуального акту) суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте або яке безпосередньо стосується прав, свобод та інтересів даної особи.

При виконанні своїх обов'язків прокурори, зокрема, повинні: а) справедливо, неупереджено й об'єктивно виконувати свої функції; б) поважати і намагатися захищати права людини, як це викладено в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; в) намагатися гарантувати якнайшвидшу дієвість системи кримінального судочинства (п. 24 Рекомендації Rec(2000)19 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя (далі - Рекомендація Rec(2000)19), ухваленій Комітетом Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) на 724 засіданні заступників міністрів 6 жовтня 2000 року).

Текстом Рекомендації Rec(2000)19 підкреслюються дві істотні вимоги: поважати права окремої особи і прагнути ефективності, за яку прокурор частково несе відповідальність (Коментар до індивідуальних рекомендацій за п. 24 Рекомендації Rec(2000)19).

Стосовно такої відповідальності Рекомендація Rec(2000)19, зокрема, передбачає, що держава повинна вжити заходів, щоб дисциплінарне судочинство проти прокурорів регулювалося законом і гарантувало справедливу й об'єктивну оцінку та рішення, що є предметом незалежного і неупередженого нагляду (підп. "ґ" п. 5).

У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за підп. "ґ" п. 5 Рекомендації Rec(2000)19 Комітет Міністрів вказав, що стосовно дисциплінарних рішень прокурори повинні мати можливість передачі їх для перегляду незалежним і неупередженим органом. Проте ця можливість не запобігає вимогам попереднього адміністративного або ієрархічного перегляду.

Тобто прокурори, якщо їх було притягнуто до дисциплінарної відповідальності, мають право оскарження відповідних рішень безпосередньо до суду чи, якщо це передбачено законом, попередньо до адміністративного органу або до прокурора вищого рівня.

Закон N 1697-VII (Перелік N 1697-VII) надав право оскарження рішень про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорам як суб'єктам, прав та інтересів яких безпосередньо стосуються такі рішення (ст. 50 цього Закону (Перелік N 1697-VII)).

Конституцією України встановлено, що відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення, зокрема, розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів (ч. 10 ст. 131).

Так держава гарантує контроль за належним виконанням суддями та прокурорами своїх професійних обов'язків шляхом створення єдиного органу - Вищої ради правосуддя, який приймає рішення за наслідком розгляду дисциплінарних скарг щодо суддів та прокурорів.

У Рекомендації Rec(2000)19 Комітет Міністрів вказав, що держава повинна вжити відповідних заходів, щоб прокурори були в змозі виконувати свої професійні обов'язки і повноваження без неправомірного втручання або незаконного притягнення до цивільної, кримінальної або іншої відповідальності (п. 11).

Роз'яснюючи зміст цього пункту Рекомендації Rec(2000)19, Комітет Міністрів зазначив, що для прокурорів має бути положення, яке дане для здійснення ними повноважень, виконання яких ґрунтується на особистих свободах і відповідно до якого вони будуть відповідати на дисциплінарному, адміністративному, цивільному або кримінальному рівні за їхні особисті проступки, відповідно, таке положення повинно бути розумно обмежене, щоб не перевантажувати систему. Тут увагу необхідно акцентувати на можливості апеляцій у вищі інстанції або спеціальний комітет і на дисциплінарні процедури, проте кожен з прокурорів, як і будь-яка інша фізична особа, повинен відповідати за будь-який злочин, що він може вчинити. Природно, що у системі, в якій прокурор є незалежним, він несе більшу відповідальність. (Коментар до індивідуальних рекомендацій за п. 11 Рекомендації Rec(2000)19).

Наведене підтверджує той факт, що можливість притягнення прокурора до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності за їхні правопорушення повинно бути розумно обмеженою національним законом. Проте за будь-яких умов прокурор повинен на рівні з іншими фізичними особами нести кримінальну відповідальність за вчинені ним злочини та мати можливість оскаржити рішення про притягнення його до юридичної відповідальності будь-якого виду згідно з національним законом.

Стосовно права на оскарження рішень про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо прокурора, то відсутність його регламентації у національному праві є розумним обмеженням у процедурі дисциплінарної відповідальності прокурора, покликаним не перевантажувати судову систему за умови, якщо чинне законодавство передбачає конкретні способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи.

Особа, яка подала дисциплінарну скаргу про вчинення прокурором дисциплінарного проступку, має право оскаржити рішення Комісії до Вищої ради правосуддя за наявності дозволу Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів на таке оскарження (ч. 10 ст. 78 Закону N 1697-VII (Перелік N 1697-VII)).

Крім того, у випадку невиконання прокурором процесуальних обов'язків КПК України ( N 4651-VI) передбачає порядок оскарження такої бездіяльності до слідчого судді (п. 17 ч. 6 ст. 7 ( N 4651-VI), ст. 24 ( N 4651-VI), 303 - 307 КПК України ( N 4651-VI)), а у випадку невиконання чинного рішення останнього передбачена кримінальна відповідальність (ст. 383 Кримінального кодексу України). Вказане повністю відповідає вимогам Рекомендації Rec(2000)19, а також Рекомендації N R(85)11 (далі - Рекомендація N R(85)11) Комітету Міністрів державам-членам щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу, ухваленої Комітетом Міністрів на 387 засіданні заступників міністрів 28 червня 1985 року, оскільки передбачає підвищену відповідальність прокурора за невиконання його обов'язків.

Так, згідно з п. 7 Рекомендації N R(85)11 потерпілий має бути наділений правом клопотати щодо перегляду рішення компетентного органу про невідкриття кримінальної справи і правом на пряме звернення до суду. І таке право, як зазначено вище, чинний КПК України ( N 4651-VI) передбачає право особи, яка ініціює кримінальне провадження, на оскарження бездіяльності прокурора.

Відповідно до п. 33 і 34 Рекомендації Rec(2000)19 прокурори повинні відповідним чином брати до уваги думки і стурбованість жертв, коли порушені їхні особисті інтереси, і вживати або підтримувати дії, що гарантують поінформованість жертв як про їхні права, так і про обставини процесу. Зацікавлені сторони встановленого статусу або ті, що мають статус потерпілих, а саме, жертви, повинні мати можливість змінити рішення прокурорів про відмову у порушенні кримінального переслідування (закриття справи), де це необхідно, ця зміна може бути зроблена після ієрархічного перегляду або шляхом судового перегляду чи сторонами, уповноваженими займатися судовим переслідуванням приватної особи.

У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за п. 34 Рекомендації Rec(2000)19 Комітет Міністрів вказав, що створити право, застосовуване тільки до жертв, означає відсутність демократичного контролю за діяльністю прокурорів у ряді достатньо вразливих сфер. З іншого боку, однаковий дозвіл будь-якій особі, що вважає себе ущемленою злочинами, опротестовувати рішення про непереслідування в кримінальному порядку, приведе прокуратуру до перешкод у роботі і до збільшення апеляцій, поданих в якості тактики перешкод.

З огляду на зазначене та правовідносини, які виникли між ОСОБА_3 та органом державної влади (прокуратурою) у зв'язку з досудовим розслідуванням злочину, стверджуванні заявником порушення Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів його суб'єктивних прав унаслідок відмови у відкритті дисциплінарного провадження і незастосування до прокурора заходів дисциплінарного впливу, не можна вважати обґрунтованими і такими, що дійсно порушують його індивідуальні охоронювані законом права та/або інтереси як потерпілого у кримінальному провадженні. Заявник як сторона у кримінальному провадженні має право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу виключно в порядку, встановленому КПК України ( N 4651-VI).

Обраний позивачем спосіб захисту, як оскарження рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження стосовно прокурора, який, на думку позивача, порушив вимоги КПК ( N 4651-VI), жодним чином позитивно не вплине на хід досудового розслідування і не відновить його прав як учасника кримінального провадження. Крім того, саме рішення Комісії за результатами розгляду дисциплінарної скарги, хоч його і прийнято у зв'язку з дисциплінарною скаргою заявника, не створює для нього жодних юридичних прав та/чи обов'язків, а з огляду на завдання дисциплінарного провадження і правовий статус Комісії у цих правовідносинах, рішення цього органу не може порушувати особистих прав та/або інтересів заявника.

Щодо висновків суду першої інстанції, що даний позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому суд першої інстанції правильно не зазначив суд, до юрисдикції якого мав би, за аргументами скаржника, належати розгляд цієї справи.

Таким чином, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов вірного висновку про відмову у відкритті провадження по даній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України ( N 2747-IV), у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

З огляду на зазначене вище, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для скасування ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, правові висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду скаржником не спростовані.

Враховуючи викладене та керуючись ст. 242 ( N 2747-IV), 266, 315 ( N 2747-IV), 316 ( N 2747-IV), 322 КАС України ( N 2747-IV), Велика Палата Верховного Суду постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 16 січня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про визнання протиправним та скасування рішення - залишити без задоволення.

Ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 16 січня 2018 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

 

Головуючий, суддя

В. С. Князєв

Суддя-доповідач

І. В. Саприкіна

Судді:

Н. О. Антонюк

 

Л. М. Лобойко

 

С. В. Бакуліна

 

О. Б. Прокопенко

 

В. В. Британчук

 

Л. І. Рогач

 

В. І. Данішевська

 

О. М. Ситнік

 

О. С. Золотніков

 

О. С. Ткачук

 

О. Р. Кібенко

 

В. Ю. Уркевич

 

Н. П. Лященко

 

О. Г. Яновська


Copyright © 2006-2018 epicentre.com.ua. All rights reserved.