ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

29.08.2018 р.

N 826/8304/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого, судді - Шрамко Ю. Т., суддів: Донця В. А., Костенка Д. А., при секретарі судового засідання - Ігнатову І. Ю., за участі: представників позивача - ОСОБА_1, ОСОБА_2, представника відповідача - Ш. О. В., без участі - представника третьої особи, розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство соціальної політики України, про визнання протиправним нормативно-правового акта в частині, визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, встановив:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_4 (далі - позивач) з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач), третя особа - Міністерство соціальної політики України (далі - третя особа), з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 14.03.2018 року, про:

- визнання протиправною ч. 1, п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року N 558 "Про затвердження Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги", а саме: "Компенсація призначається виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у таких розмірах: 15 відсотків - фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи;" - як такої, що не відповідає вимогам статті 46 Конституції України;

- визнання протиправною бездіяльності відповідача в частині не вжиття заходів для встановлення розміру компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам І групи на забезпечення гарантій статті 46 Конституції України;

- зобов'язання відповідача встановити розмір компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи на виконання гарантій, передбачених статтею 46 Конституції України;

- зобов'язання відповідача вжити передбачені законодавством заходи та реалізувати наявну компетенцію по встановленню розміру компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам І групи у розмірі визначеному статтею 46 Конституції України - Верховною Радою України в спосіб та в межах повноважень, визначених Конституцією та Законом України "Про Кабінет Міністрів України" ( ).

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Разом з тим, позивач вважає, що відповідачем порушено її конституційне право на достатній життєвий рівень для неї та її сім'ї, а відсутність коштів у місцевому бюджеті є не належним обґрунтуванням для відмови у виплаті позивачу належної соціальної допомоги по догляду за інвалідом I групи. Вважаючи свої права та законні інтереси порушеними, позивач звернувся з позовом до суду.

У своїх запереченнях проти позову представник відповідача стверджує, що виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, мають компенсаційний (заохочувальний) характер та не відносяться до соціальних гарантій, що унеможливлює застосування до позивача статті 46 Конституції України. Крім того, соціальний захист за рахунок коштів державного бюджету України здійснюється з урахуванням фінансових можливостей держави, а тому позовні вимоги є необґрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню.

Представник третьої особи у своїх письмових поясненнях з приводу заявлених позовних вимог вказав, що Кабінет Міністрів України має право визначати порядок та розміри соціальних виплат, виходячи з наявних фінансових ресурсів, що передбачено статтею 116 Конституції України, а тому кошти позивачу виплачуються правомірно в порядку та розмірах, встановлених постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2004 року N 558 "Про затвердження Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги".

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.07.2017 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення виявлених недоліків.

21.07.2017 року від позивача через канцелярію суду надійшла заява, якою усунуто виявлені судом недоліки.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.08.2017 року відкрито провадження в адміністративній справі N 826/8304/17 та призначено справу до розгляду у підготовчому судовому засіданні.

23.10.2017 року представником відповідача у судовому засіданні надано заперечення на адміністративний позов, який прийнято судом.

13.02.2018 року від представника третьої особи через канцелярію суду надано пояснення, які прийнято судом 14.02.2018 року.

12.03.2018 року від представника третьої особи через канцелярію суду подано лист, який прийнято судом 13.03.2018 року.

14.03.2018 року від представника позивача через канцелярію суду надійшла заява про уточнення позовних вимог, яка прийнята судом 15.03.2018 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.03.2018 року закрито підготовче провадження в адміністративній справі N 826/8304/17 та призначено справу до судового розгляду по суті.

07.05.2018 року від представника третьої особи через канцелярію суду подано лист, який прийнято судом 08.05.2018 року.

15.05.2018 року від представника позивача через канцелярію суду надано клопотання, яке прийнято судом.

У призначеному судовому засіданні 29.08.2018 представники позивача підтримали позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, та просили задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог та просив відмовити у задоволенні позову повністю з мотивів, що наведені у запереченнях на адміністративний позов.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, у призначене судове засідання явку своїх представників не забезпечила, хоча була належним чином повідомлена про дату, час та місце судового засідання, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення з відміткою "вручено за довіреністю" від 22.06.2018 року (Т.1 , арк. 112).

Разом з тим, від представника третьої особи через канцелярію суду подано клопотання про розгляд справи без участі останнього.

У судовому засіданні 29.08.2018 р. суд ухвалив закрити провадження у даній справі в частині позовних вимог про визнання протиправною частини 1, пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року N 558 "Про затвердження Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги", а саме: "Компенсація призначається виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у таких розмірах: 15 відсотків - фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи;" - як такої, що не відповідає вимогам статті 46 Конституції України, оскільки вказану позовну вимогу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Таким чином, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 14.03.2018 року та ухвали про закриття провадження в частині від 29.08.2018 року, суд розглядає позовні вимоги ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство соціальної політики України, про:

- визнання протиправною бездіяльності відповідача в частині не вжиття заходів для встановлення розміру компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи на забезпечення гарантій статті 46 Конституції України;

- зобов'язання відповідача встановити розмір компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи на виконання гарантій, передбачених статтею 46 Конституції України;

- зобов'язання відповідача вжити передбачені законодавством заходи та реалізувати наявну компетенцію по встановленню розміру компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам І групи у розмірі визначеному статтею 46 Конституції України - Верховною Радою України в спосіб та в межах повноважень, визначених Конституцією та Законом України "Про Кабінет Міністрів України" ( ).

Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 є пенсіонером, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 (Т.1, арк. 16) та отримує пенсію по інвалідності (I група) у розмірі 402,23 грн.

З 01.01.2001 року позивач офіційно зареєстрований в Ізмаїльському районному УП і СЗН як особа, яка надає соціальні послуги інваліду I групи, а саме: ОСОБА_5, що вбачається зі змісту заяви позивача та не заперечувалось іншими сторонами (Т.1, арк. 35).

Відповідно до довідки N 2398 від 09.11.2017 року, позивач знаходиться на обліку в Ізмаїльській Р/С Одеської області та щомісяця отримувала компенсацію за надання соціальних послуг інваліду I групи за період січень - квітень 2017 року у розмірі 240,00 грн., травень - червень 2017 року у розмірі 252,60 грн. (Т.1, арк. 61).

Листом від 14.12.2016 року N 01/07-700-5812 начальник УСЗН Ізмаїльської РДА повідомила позивача, що середньомісячний дохід родини перевищує рівень забезпечення прожиткового мінімум, а тому додаткова соціальна допомога від держави не може бути призначена позивачеві (Т.1, арк. 14).

Листом від 21.02.2017 року N 51/2/92-17/231 третя особа надала відповідь на лист позивача від 30.12.2016 року N 41-П-034342/15, відповідно до якого, третя особа вважає, що питання підвищення розміру компенсації має залежати від реальних можливостей місцевих бюджетів (Т.1, арк. 11-13).

19.02.2018 року позивач звернулась із запитом на отримання публічної інформації N П-3-3 до начальника Ізмаїльського районного управління СЗН ОСОБА_6, на який листом від 22.02.2018 року останній надав відповідь (Т.1, арк. 82-85).

28.02.2018 року позивач звернулась із запитом на отримання публічної інформації N 53/02-07 до Голови Старонекрасівської сільської ради ОСОБА_7, на який листом від 06.03.2018 року останній надав відповідь про неможливість здійснення постійного догляду за інвалідом I групи ОСОБА_5 відповідно до списку соціальних послуг зазначених у запиті позивача (Т.1, арк. 77-81).

Спірні правовідносини регулюються ст. ст. 19, 46, 55 Конституції України, Законом України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 року N 2017-III (далі - Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії"), Законом України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 року N 966-IV (далі - Закон України "Про соціальні послуги"), Законом України "Про Кабінет Міністрів України" від 27.02.2014 року N 794-VII ( ) (далі - Закон України "Про Кабінет Міністрів України"), Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" від 21.12.2016 року N 1801-VIII (Закон N 1801-VIII) (далі - Закон України "Про Державний бюджет України на 2017 рік"), Порядком призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2004 року N 558 (далі - Порядок N 558), у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У силу зазначених вище приписів позивач звернувся з позовом до суду для оскарження бездіяльності органів державної влади, а саме: Кабінету Міністрів України.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 1 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" визначає, що державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму. Прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" до числа основних державних соціальних гарантій включаються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком; неоподатковуваний мінімум доходів громадян; розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.

Статтею 1 Закону України "Про соціальні послуги" визначено, що соціальні послуги - комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги (далі - особи, що потребують соціальних послуг), з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.

Відповідно до частин п'ятої та шостої статті 7 Закону України "Про соціальні послуги" вичерпний перелік соціальних послуг, умови їх надання та порядок регулювання тарифів їх оплати встановлюються Кабінетом Міністрів України. Фізичним особам, які надають соціальні послуги призначаються та виплачуються компенсаційні виплати в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Серед основних принципів надання соціальних послуг, передбачених статтею 3 Закону України "Про соціальні послуги", зокрема, є принцип добровільності вибору отримання чи відмови від надання соціальних послуг.

Аналіз зазначених приписів законодавства свідчить про те, що законодавець в даному випадку не відносить компенсаційні виплати, визначені Порядком до соціальних виплат, які є основним джерелом існування. Виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, мають компенсаційний (заохочувальний характер) і не відносяться до соціальних гарантій, що унеможливлює застосування до неї положень частини третьої статті 46 Конституції України.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Так, на виконання вимог частини восьмої статті 7 Закону України "Про соціальні послуги", Кабінет Міністрів України постановою від 29.04.2004 року N 558 затвердив Порядок призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги.

Відповідно до пункту 1 Порядку N 558 непрацюючим фізичним особам, які постійно надають соціальні послуги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-інвалідам, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги (крім осіб, що обслуговуються соціальними службами), призначається щомісячна компенсаційна виплата (далі - компенсація).

Відповідно до положень частини 1 пункту 2 Порядку N 558 компенсація призначається виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у таких розмірах: 15 відсотків - фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи.

Компенсація фізичним особам, які досягли пенсійного віку, визначеного статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та інвалідам, що надають соціальні послуги, призначається у зазначених розмірах виходячи з прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, з 01.01.2001 року позивач офіційно зареєстрований в Ізмаїльському районному УП і СЗН, як особа, яка надає соціальні послуги інваліду І групи, а саме: ОСОБА_5 (Т.1, арк. 35).

При цьому, з пояснень представника позивача, наданих у судовому засіданні, позивач вважає свої права порушеними з 01.12.2016 року.

Таким чином, позивач надає соціальні послуги інваліду I групи, а тому має право на отримання компенсації у розмірі 15 відсотків від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно з абзацом 4 статті 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (Закон N 1801-VIII) встановлено у 2017 році прожитковий мінімум для працездатних осіб: з 1 січня 2017 року - 1600 гривень, з 1 травня - 1684 гривні, з 1 грудня - 1762 гривні.

Відтак, розмір компенсації позивачу, який надає соціальні послуги інвалідам I групи, відповідно до чинного законодавства становило: з 1 січня 2017 року - 240,00 гривень, з 1 травня - 252,60 грн., з 1 грудня - 264,30 грн.

Так, відповідно до довідки N 2398 від 09.11.2017 року позивач щомісяця отримувала компенсацію за надання соціальних послуг інваліду I групи за період січень - квітень 2017 року у розмірі 240,00 грн., травень - червень 2017 року у розмірі 252,60 грн. (Т.1, арк. 61).

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26.12.2011 року у справі N 20-рп/2011 (Рішення N 20-рп/2011), механізм реалізації соціально-економічних прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів всього суспільства, оскільки передбачені законом соціально-економічні права не є абсолютними. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною 1 статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Отже, суд дійшов висновку, що надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України визначати розміри соціальних виплат, передбачених спеціальними нормативно-правовими актами (шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року N 558 "Про затвердження Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги"), не є порушенням конституційних прав громадян.

Разом з тим, в ухвалі від 03.06.2014 року (справа "Серебрянський проти України", заява N 54704/10) Європейський суд з прав людини дійшов висновку (п. 36 ухвали), що вимога заявника щодо виплати разової щорічної допомоги до Дня перемоги у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком не становила "законні сподівання" у значені практики ЄСПЛ з цього питання. Національний суд розглянув твердження заявника та навів підстави свого рішення, яке не може вважатися свавільним або необґрунтованим. Дійсно, закони України про державний бюджет на 2007 та 2008 роки вплинули на заявника, але національний суд, посилаючись на відсутність зворотної дії рішень Конституційного Суду України [йдеться про Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008], чітко постановив, що заявник отримав виплату, на яку він мав право відповідно до національного законодавства станом на момент, коли вона мала виплачуватися.

Так, Європейський суд з прав людини не вбачає порушень Конвенції у ситуаціях, за яких розмір певної соціальної виплати на певний час зменшується підзаконним нормативно-правовим актом (за умови, що такі акти не будуть визнані неконституційними).

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі N 529/686/17 (N К/9901/17639/18).

За таких обставин, беручи до уваги вищевикладене, суд зазначає, що за чинного правового регулювання відповідач правомірно виплатив позивачу компенсацію за надання соціальних послуг інваліду I групи з 1 січня 2017 року у розмірі - 240,00 гривень, з 1 травня у розмірі - 252,60 грн.

Таким чином, суд вважає, що відповідачем здійснено заходи зі встановлення розміру соціальних виплат за рахунок коштів місцевих бюджетів з врахуванням фінансових можливостей держави, а тому позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності відповідача в частині не вжиття заходів для встановлення розміру компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи на забезпечення гарантій статті 46 Конституції України є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Відтак, позовні вимоги про зобов'язання відповідача встановити розмір компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи на виконання гарантій, передбачених статтею 46 Конституції України та зобов'язання відповідача вжити передбачені законодавством заходи та реалізувати наявну компетенцію по встановленню розміру компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи у розмірі визначеному статтею 46 Конституції України - Верховною Радою України в спосіб та в межах повноважень, визначених Конституцією та Законом України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) є похідними від основної вимоги, а тому не підлягають задоволенню повністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України ( N 2747-IV) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Частиною 1 ст. 6 КАС України ( N 2747-IV) встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 9 КАС України ( N 2747-IV), розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У силу ч. 1 ст. 77 КАС України ( N 2747-IV), кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу ( N 2747-IV).

Згідно ч. 2 ст. 77 КАС України ( N 2747-IV), в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 242 КАС України ( N 2747-IV) встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню.

Крім того, оскільки суд відмовляє позивачу у задоволенні адміністративного позову, відсутні правові підстави, передбачені статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) для стягнення судових витрат.

Керуючись ст. ст. 72 - 77 ( N 2747-IV), 90 ( N 2747-IV), 139 ( N 2747-IV), 192 ( N 2747-IV), 241 - 246 ( N 2747-IV), 250 ( N 2747-IV), 255 КАС України ( N 2747-IV), Окружний адміністративний суд міста Києва вирішив:

1. У задоволенні позову ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер НОМЕР_1) до Кабінету Міністрів України (місцезнаходження: 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2), третя особа - Міністерство соціальної політики України (місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Еспланадна, 8/10; код ЄДРПОУ 37567866), про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

 

Головуючий, суддя

Ю. Т. Шрамко

Судді:

В. А. Донець

 

Д. А. Костенко


Copyright © 2006-2018 epicentre.com.ua. All rights reserved.