ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

14.11.2017 р.

Справа N 910/5388/16

Постанову скасовано(згідно з постановою Верховного Суду від 3 березня 2018 року) (Постанова N 910/5388/16)

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого, судді - Владимиренко С. В. - доповідач, суддів: Демидової А. М., Шевчук С. Р., розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.06.2017 р. у справі N 910/5388/16 господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторинг Фінанс" за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: 1. Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 2. Національного банку України за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1. ОСОБА_4 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Атлантіс Капітал" про визнання нікчемного правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочинів, за участю представників: позивача - Ш. О. О., відповідача - К. М. М., К. А. С., третіх осіб на стороні позивача: 1. ОСОБА_8, 2. ОСОБА_9, третіх осіб на стороні відповідача: 1. не з'явились, 2. не з'явились, встановив:

У березні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб звернулось з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторинг Фінанс" про: - визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2014 р., укладеного між АТ "Дельта Банк" та ТОВ "Факторинг Фінанс"; - зобов'язання ТОВ "Факторинг Фінанс" повернути АТ "Дельта-Банк" оригінали договорів та документів, переданих на виконання договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2014 р.

Рішенням господарського суду м. Києва від 01.06.2016 р. (суддя Чинчин О. В.) у справі N 910/5388/16 було задоволено позов Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк". Визнано недійсним договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2014 р., укладений між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторинг Фінанс". Зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторинг Фінанс" повернути Публічному акціонерному товариству "Дельта Банк" оригінали договорів та документів, переданих на виконання умов договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2014 р.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.06.2017 р. (колегією суддів у складі головуючого судді Буравльова С. І., суддів: Власова Ю. Л., Андрієнка В. В.) рішення господарського суду міста Києва від 01.06.2016 р. скасовано та прийнято нове рішення, яким відмовлено Публічному акціонерному товариству "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у задоволенні позову повністю.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою, Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій зазначаючи про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.06.2017 р. скасувати та залишити в силі рішення господарського суду міста Києва від 01.06.2016 р.

У своїх письмових поясненнях Фонд гарантування вкладів фізичних осіб підтримав вимоги касаційної скарги Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та просив їх задовольнити, скасувавши оскаржувану постанову апеляційного господарського суду, як таку що винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права, та залишивши в силі рішення господарського суду міста Києві від 01.06.2016 р.

Під час розгляду справи у суді касаційної інстанції від позивача надійшли додаткові пояснення до касаційної скарги, у якій останній з посиланням на судову практику підтримав вимоги своєї касаційної скарги та просив її задовольнити.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу та письмові пояснення до неї, заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 29.04.2014 р. між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторинг Фінанс" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого продавець цим погоджується продати (відступити) права вимоги та передати їх покупцю (за кредитним договором N ФЛ-090908-001П від 09.09.2008 р., договором поруки N ФЛ-090908-001П/П від 09.07.2009 р., укладених з ОСОБА_4.), а покупець цим погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити загальну купівельну ціну, яка відповідно до п. 1.1 договору становить 8000 грн.

Згідно з п. 2.3 договору права вимоги переходять від продавця до покупця та обов'язок продавця передати права вимоги вважаються виконаними з моменту підписання продавцем та покупцем акту приймання-передачі прав вимоги.

Як передбачено до п. 3.1 договору, за продаж (відступлення) продавцем прав вимоги за цим договором покупець зобов'язаний сплатити продавцю загальну купівельну ціну протягом 5 робочих днів з дати підписання шляхом перерахування грошових коштів на рахунок N 373930046 в АТ "Дельта Банк", МФО 380236, ЄДРПОУ 34047020.

Цей договір набуває чинності у момент його підписання сторонами і залишатиметься чинним до моменту виконання сторонами своїх обов'язків за ним у повному обсязі (п. 7.1 договору).

Як встановлено судами, на виконання умов договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2014 р. продавець продав (відступив) покупцю, а покупець прийняв права вимоги за кредитним договором N ФЛ-090908-001П від 09.09.2008 р. із всіма змінами та доповненнями до нього, укладеним продавцем з ОСОБА_4; разом з правом вимоги виконання зобов'язань за кредитним договором до Покупця перейшли права вимоги та було передано оригінали кредитного договору з усіма змінами та доповненнями до нього, договорів, що забезпечують виконання зобов'язання, а також всі інші документи, що підтверджують видачу кредиту позичальнику за кредитним договором, що підтверджується актом приймання-передачі прав вимоги від 29.04.2014 р.

Судами також встановлено, що відповідно до постанови Правління Національного банку України від 02.03.2015 р. N 150 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних", виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 02.03.2015 р. N 51 "Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк", згідно з яким з 03.03.2015 р. запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк" строком на три місяці з 03.03.2015 р. по 02.06.2015 р. включно. Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в АТ "Дельта Банк" призначено провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків К. В. В.

Зі змісту наявної у матеріалах справи позовної заяви вбачається, що за переконанням позивача спірний договір є недійсним, оскільки загальна купівельна ціна становить 8000 грн., а загальна сума вимог, які виникли і нараховані за кредитним договором - 33539624,11 грн., тобто вчинений за ціною, яка є значно меншою від її оціночної вартості, що суперечить п. 3 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (Закон N 4452-VI). Крім того, позивач посилається на те, що 26.02.2014 р. між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (далі - заставодавець) та Національним банком України (далі - заставодержатель) було укладено договір застави майнових прав N 06/ЗМН, предметом якого є майнові права за кредитними договорами, що укладені між заставодавцем і юридичними та фізичними особами, перелік яких наведений у додатку N 1 до цього договору, що є його невід'ємною частиною, зокрема, за договором N ФЛ-090908-001П від 09.09.2008 р., укладеним з ОСОБА_4 Зазначає, що договір купівлі-продажу прав вимоги був укладений без згоди Національного банку України, а також укладення оспорюваного правочину було спрямоване на відмову від власних майнових вимог під час фактичної відсутності у банку ліквідних коштів для виконання зобов'язань перед кредиторами, що створило для відповідача переваги (пільги), прямо не встановлені для нього законодавством чи внутрішніми документами банку.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

З аналізу норм чинного в Україні законодавства вбачається, що згідно зі статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Зазначеної позиції дотримується Верховний суд України у постанові Пленуму "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 р. N 9.

Відповідно до статті 6 та ч. 1 статті 43 Господарського кодексу України одним з принципів господарювання в Україні є свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом.

Стаття 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" однією з гарантій банківської діяльності визначає право банку самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у його власності.

Згідно з ч. 1 статті 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 91 Цивільного кодексу України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

В свою чергу, згідно з ч. 1 статті 92 Цивільного кодексу України, якою визначено цивільну дієздатність юридичної особи, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Частинами 1 (Закон N 4452-VI), 2 (Закон N 4452-VI), 4 (Закон N 4452-VI), 5 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (Закон N 4452-VI) встановлено, що уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку. Протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів, вчинених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Уповноважена особа Фонду: 1) протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону (Закон N 4452-VI), про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; 2) вживає заходів до витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами; 3) має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі отримання повідомлення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину.

У відповідності до ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (Закон N 4452-VI) правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність";

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що протоколом засідання комісії з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, призначеної наказом N 67 від 11.03.2015 р., затвердженого уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації К. В. В. від 24.09.2015 р. було виявлено, що нікчемним правочином згідно ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (Закон N 4452-VI) є, зокрема, договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2014 р., укладений з ТОВ "Факторинг Фінанс".

Листами від 03.11.2015 р. позивач повідомив Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторинг Фінанс", ОСОБА_4 про нікчемність договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2014 р.

Здійснивши перевірку правильності застосування судами попередніх інстанцій зазначених вище положень ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (Закон N 4452-VI), колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів про відсутність правових підстав для її застосування позивачем з огляду на наступне.

Зі змісту рішення та постанови судів першої та апеляційної інстанцій вбачається, що останніми у відповідності до вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження відчуження прав вимоги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком). Судами також встановлено, що позивачем не наведено наявності надання пільг (переваг) Товариству з обмеженою відповідальністю "Факторинг Фінанс" під час укладання спірного правочину. Крім цього, як встановлено судами, позивачем не надано суду і належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності у банку ліквідних коштів для виконання зобов'язань перед кредиторами. Відтак, за вірними висновками судів, не знайшли свого підтвердження і доводи позивача про те, що укладення оспорюваного правочину було спрямоване на відмову від власних майнових вимог під час фактичної відсутності у банку ліквідних коштів для виконання зобов'язань перед кредиторами. На відміну від судових справ N 910/22662/15 (Постанова N 910/22662/15) та N 910/22664/15 (Постанова N 910/22664/15), судові акти у яких переглядалась Верховним судом України (справи N 3-1487гс16 (Постанова N 3-1487гс16, 910/22662/15) та N 3-1295гс16 (Постанова N 3-1295гс16, 910/22664/15) відповідно), та на які посилається заявник касаційної скарги в обґрунтування своїх вимог, у яких предметом розгляду було визнання недійсним на підставі ч. 2 (Закон N 4452-VI), п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (Закон N 4452-VI) договорів про внесення змін до договору про іпотеку, за якими кредитор (ПАТ "Златобанк") відмовився від квартир, які були передані йому в іпотеку для забезпечення зобов'язання за відповідними кредитними договорами. Тобто, посилання заявника касаційної скарги на вказані судові акти не може бути прийняте до уваги судом касаційної інстанції в якості підстави для зміни та/або скасування оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду та залишення без змін рішення місцевого господарського суду, оскільки обставини, встановлені у судових справах зазначених вище, відмінні від тих, що встановлені судами попередніх інстанцій в межах даної справи та відображені у судових актах.

Разом з тим, суди встановили та з матеріалів справи вбачається, що 26.02.2014 р. між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк", як заставодавцем, та Національним банком України, як заставодержателем, було укладено договір застави майнових прав N 06/ЗМН, предметом якого є майнові права за кредитними договорами, що укладені між заставодавцем і юридичними та фізичними особами, перелік яких наведений у додатку N 1 до цього договору, що є його невід'ємною частиною, серед яких визначено і договір з ОСОБА_4 (кредитний договір N ФЛ-090908-001П від 09.09.2008 р., кредитний договір N ФЛ-090908-001П від 09.09.2008 р.)

Відповідно до ч. 2 ст. 586 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 17 Закону України "Про заставу" заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

Як передбачено до п. 2.1.1 договору застави до повного виконання умов кредитного договору заставодавець не має права без відома та попередньої письмової згоди заставодержателя відчужувати предмет застави.

Задовольняючи позовні вимоги в цій частині, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження надання письмової згоди Національним банком України, як заставодержателем за договором застави майнових прав N 06/ЗМН від 26.02.2014 р., укладеним з Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк", на відчуження предмета застави.

Скасовуючи рішення суду, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що уповноважена особа Фонду не наділена законом повноваженнями на визнання зазначеної угоди саме з таких підстав, при цьому права та інтереси уповноваженої особи Фонду в зазначених правовідносинах не порушені. Таким чином, позовна вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2014 р., укладеного між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Факторинг Фінанс", з підстав недотримання вимог ч. 2 ст. 17 Закону України "Про заставу" може бути заявлена лише заставодержателем, тобто Національним банком України. Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позов Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк", в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, стосовно нікчемності та недійсності договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2014 р. є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується із зазначеним висновком, здійсненим в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції та зазначає наступне.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 статті 1 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Стаття 546 Цивільного кодексу України визначає, що договір застави є одним зі способів забезпечення виконання зобов'язання. За його змістом, відповідно до статті 572 Цивільного кодексу України кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Таким чином, сторонами у договорі застави є кредитор (заставодержатель) і боржник (заставодавець).

З аналізу норм положень чинного в Україні законодавства вбачається, що правом контролю за предметом застави наділений за законом та належним чином укладеним договором застави лише заставодержатель. У разі відчуження предмета застави, передачі його у користування іншій особі або іншого розпорядження цим предметом у інший спосіб саме право заставодержателя є порушеним. Тому саме заставодержателю належить право на звернення до суду щодо оскарження дій, вчинених із предметом застави без його згоди, з підстав, передбачених статтями 203 та 215 Цивільного кодексу України, що власне не заперечувалось представником Національного банку України, який повідомив суд касаційної інстанції, що останній зазначене право ще не реалізував.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду України від 04.11.2015 р. зі справи N 922/3131/14 (Постанова N 3-669гс15, 922/3131/14) та від 21.10.2015 р. у справах N 922/4316/14 та N 922/5223/14 (Постанова N 3-649гс15, 922/5223/14). Висновок Верховного суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 11116 цього Кодексу є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права (ст. 11128 Господарського процесуального кодексу України).

Таким чином, суд касаційної інстанції вважає, що апеляційний господарський суд повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх з врахуванням поданих сторонами доказів, яким надав необхідну оцінку, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст. 103 Господарського процесуального кодексу України, і з наведенням відповідного мотивування, дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення місцевого господарського суду, прийнявши нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 1115 та ч. ч. 1, 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє судові рішення виключно на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні та постанові господарських судів. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Разом з тим, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Обсяг обов'язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. Відхиляючи скаргу, касаційний суд, у принципі, має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (див. рішення у справі "Гарсія Руїс проти Іспанії" [ВП], заява N 30544/96).

Враховуючи наведене, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що твердження заявника касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваної постанови не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим відсутні підстави для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акта.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України постановив:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.06.2017 р. у справі N 910/5388/16 залишити без змін.

 

Головуючий, суддя

С. В. Владимиренко

Судді:

А. М. Демидова

 

С. Р. Шевчук


Copyright © 2006-2018 epicentre.com.ua. All rights reserved.