ВЕРХОВНИЙ СУД

УХВАЛА

17.01.2018 р.

N П/9901/47/18,

 

N 800/586/17

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду - Бившевої Л. І., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Президента України П. П. О., треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Вища кваліфікаційна комісія суддів України та Вища рада правосуддя, про визнання незаконним указу, встановив:

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 11.12.2017 (згідно з відбитком календарного штемпелю поштового відділення) подали до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов, в якому просять визнати незаконним Указ Президента України від 10.11.2017 N 357/2017 "Про призначення суддів Верховного Суду" (Указ N 357/2017) в частині призначення на посади суддів Верховного Суду:

у Касаційний адміністративний суд:

ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Г. М. І., ОСОБА_11;

у Касаційний господарський суд:

ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19;

у Касаційний кримінальний суд:

ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23;

у Касаційний цивільний суд:

ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на положення:

статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.50, ратифікованої Україною 17.07.97, роз'яснення цих положень, наведені у пункті 49 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Белеш та інші проти Чеської Республіки", пункті 59 рішення у справі "Філіс проти Греції", пункті 28 рішення у справі "Де Жуфр де ла Прадель проти Франції", пункті 229 рішення у справі "Станєв проти Болгарії", пункті 81 рішення у справі "Лавентс проти Латвії";

частини першої статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16.12.66, ратифікованого Україною 19.10.73;

пункту 12 Висновку Консультативної ради європейських судів від 10.01.2001 N 1(2001) щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів;

преамбули Бангалорських принципів поведінки суддів, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної ради ООН від 27.07.2006 N 2006/23;

статті 55 Конституції України та рішень Конституційного Суду України від 25.11.97 N 6-зп, від 25.12.97 N 9-зп та від 14.12.2011 N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011);

частини першої статті 2, частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України;

Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 N 18-рп/2004;

частини третьої статті 127 Конституції України.

Посилаючись на вказані положення, позивачі наголошують на тому, що ратифікувавши Європейську конвенцію з прав людини, Україна взяла на себе зобов'язання щодо створення інституційної системи судових органів, метою діяльності яких є забезпечення ефективного судового захисту порушених прав. Кожна особа наділена правом на справедливий суд, яке включає в себе право на розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Законний інтерес кожної особи полягає у формуванні легальної та легітимної судової системи, від якої в подальшому буде залежати можливість реалізації свого права на справедливий суд. Формування нового Верховного Суду з порушенням вимог закону, призначення згідно з Указом Президента України від 10.11.2017 N 357/2017 (Указ N 357/2017) на посади суддів осіб, які не відповідають конституційним вимогам до осіб, які можуть бути призначені суддями, порушує права позивачів на справедливий суд, їх законний інтерес у сфері доступу до правосуддя та забезпечення гарантованого державною права на судовий захист легальним і легітимним судом.

Згідно з пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 N 1402-VIII (Закон N 1402-VIII), який набрав чинності з 30.09.2016, з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку.

Відповідно до пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 N 1402-VIII (Закон N 1402-VIII), який набрав чинності з 30.09.2016, постановою Пленуму Верховного Суду від 30.11.2017 N 2 "Про визначення дня початку роботи Верховного Суду" (Постанова N 2) днем початку роботи Верховного Суду визначено 15.12.2017.

Законом України від 03.10.2017 N 2147-VIII (Закон N 2147-VIII), який набрав чинності з 15.12.2017, Кодекс адміністративного судочинства ( N 2747-IV) викладено в новій редакції.

Відповідно до підпункту 5 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) (у редакції Закону України від 03.10.2017 N 2147-VIII (Закон N 2147-VIII), який набрав чинності з 15.12.2017) позовні заяви в адміністративних справах, які подані до Вищого адміністративного суду України як суду першої та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позовна заява ОСОБА_1 та ОСОБА_2 передана Вищим адміністративним судом України до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду 02.01.2018.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.01.2018 визначено колегію суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду: Гриців М. І. (суддя-доповідач, головуючий суддя), Берназюк Я. О., Гімон М. М., ОСОБА_4, Бучик А. Ю.

Верховний Суд у складі вказаної колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 09.01.2018 задовольнив заяви суддів Гриціва М. І. та Мороз Л. Л. про самовідвід і відвів цих суддів від розгляду справи.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.01.2018 визначено колегію суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду: Бившева Л. І. (суддя-доповідач, головуючий суддя), Гончарова І. А., Олендер І. Я., Шипуліна Т. М., Ханова Р. Ф.

Вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України здійснив офіційне тлумачення частини другої статті 55 Конституції України у рішеннях від 25.11.97 N 6-зп, від 25.12.97 N 9-зп, від 14.12.2011 N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011).

У Рішенні від 14.12.2011 N 19-рп/2011 Конституційний Суд України (Рішення N 19-рп/2011) зазначив, що у свої рішеннях він послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

У цьому Рішенні (Рішення N 19-рп/2011) Конституційний Суд України також вказав, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 N 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова). Конституційний Суд України дійшов висновку, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

Верховний Суд зазначає, що держава законами встановлює критерії, за якими право на доступ до суду не є абсолютним.

Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до статті 1 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) цей Кодекс ( N 2747-IV) визначає юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах.

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

За частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом ( N 2747-IV), звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, зокрема Президента України, визначені у статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV).

Згідно з пунктами 1 ( N 2747-IV), 2 частини першої зазначеної статті ( N 2747-IV) правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України; законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

За статтею 266 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) оскарженню підлягають нормативно-правові акти та індивідуальні акти.

Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Згідно з пунктом 19 частини першої зазначеної статті ( N 2747-IV) індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Відповідно до частини другої статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Суд вважає, що це ж правило має застосовуватися і до оскарження правових актів індивідуальної дії.

Указ Президента України від 10.11.2017 N 357/2017 "Про призначення суддів Верховного Суду" (Указ N 357/2017) є актом індивідуальної дії, оскільки стосується прав або інтересів визначених в цьому акті осіб та дія якого вичерпується його виконанням - призначенням цих осіб суддями Верховного Суду. Цей акт індивідуальної дії не стосується прав або інтересів позивачів, оскільки позивачі в ньому не визначені.

Відсутність у позивачів прав та/або обов'язків, пов'язаних з виданням Указу Президента України від 10.11.2017 N 357/2017 "Про призначення суддів Верховного Суду" (Указ N 357/2017), не породжує у таких осіб право на захист судом, а відповідно і право на звернення з цим адміністративним позовом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі.

Керуючись статтями 22 ( N 2747-IV), 170 ( N 2747-IV), 266 ( N 2747-IV), підпунктом 5 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), ухвалив:

Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Президента України П. П. О., треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Вища кваліфікаційна комісія суддів України та Вища рада правосуддя, про визнання незаконним указу.

Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її прийняття та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження.

 

Суддя

Л. І. Бившева


Copyright © 2006-2018 epicentre.com.ua. All rights reserved.