ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 11 липня 2017 року

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Кривенди О. В., суддів: Гриціва М. І., Прокопенка О. Б., при секретарі судового засідання - Ключник А. Ю., за участю представників: позивача - ОСОБА_8, Подільської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - РДА) - О. В. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до РДА, голови РДА, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про скасування розпорядження щодо надання житла, встановила:

У грудні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив скасувати розпорядження РДА від 8 січня 2009 року N 2 "Про затвердження спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету Подільської районної у місті Києві державної адміністрації про надання житлової площі" в частині надання ОСОБА_2 квартири N 23 за адресою: вул. Набережно-Хрещатицька, 33 у м. Києві.

На обґрунтування позову зазначив, що вказане рішення суб'єкта владних повноважень є протиправним та таким, що порушує його права, оскільки розпорядженням РДА від 20 жовтня 2003 року N 1276 вказана вище квартира була надана його дружині ОСОБА_6 та у встановленому законом порядку включена до числа службових.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 року N 37 "Про службові житлові приміщення" (далі - постанова N 37) передбачено, що наймач службового житлового приміщення вправі проживати в ньому разом з членами своєї сім'ї.

Згідно з розпорядженням РДА ОСОБА_6 був виданий ордер на право зайняття службового житлового приміщення, а тому позивач вважає, що набув як член сім'ї особи, якій було надано службове житло, право користування цим житлом.

Суди встановили, що 20 жовтня 2003 року РДА прийняла розпорядження N 1276, яким двокімнатну квартиру N 23 по вул. Набережно-Хрещатицька, 33 включено до числа службових комунального підприємства "Поділ-Житло" (далі - КП) та надано як службову ОСОБА_6.

На підставі зазначеного розпорядження ОСОБА_6, яка на той час працювала двірником-доглядачем будинків у системі КП, отримала ордер від 24 грудня 2003 року N 8714 на право зайняття службового приміщення на сім'ю з трьох осіб, зокрема й позивача. 12 грудня 2004 року ОСОБА_6 померла, після чого над її неповнолітньою дочкою ОСОБА_7 було встановлено піклування.

Згідно з розпорядженням РДА від 30 грудня 2008 року N 2041 ОСОБА_7, яка перебувала на квартирному обліку у пільговій черзі як сирота, отримала однокімнатну квартиру N 45 по вул. Алма-Атинській в м. Києві.

Розпорядженням від 8 січня 2009 року N 2 РДА внесла зміни до облікової справи N 24137 та надала квартиру N 23 по вул. Набережно-Хрещатицька, 33 у м. Києві на сім'ю з чотирьох осіб ОСОБА_2, яка на той час працювала заступником керівника апарату РДА та перебувала на квартирному обліку.

Згодом ОСОБА_2 та члени її родини оформили право власності на зазначену квартиру в рівних частках.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 4 лютого 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 березня 2015 року, позов задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 6 квітня 2016 року касаційну скаргу представника РДА задовольнив частково: рішення судів попередніх інстанції скасував, провадження в адміністративній справі закрив, оскільки справу належить розглядати в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про його перегляд з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм процесуального права щодо визначення встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, надавши на підтвердження копії постанов Вищого адміністративного суду України від 13 травня 2008 року, 26 лютого 2009 року, 2 грудня 2010 року, 14 лютого 2013 року та копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 10 квітня 2014 року, 26 лютого 2015 року (справи NN К-7737/07, К-13949/07, К-42775/09, К/9991/72828/12, К9991/30438/12, К/800/43097/14 відповідно).

Заслухавши пояснення представників позивача та РДА, перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом ухвали суду касаційної інстанції, яку просить переглянути заявник, цей суд, закриваючи провадження у справі, виходив із того, що на підставі оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень виникли цивільні права і обов'язки. Суд зазначив, що приписи пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України встановлюють правило про захист прав, що виникають із житлових відносин, у порядку цивільного судочинства.

Водночас у справі, постанова Вищого адміністративного суду України від 13 травня 2008 року в якій надана для порівняння, вирішувався спір між житловим кооперативом індивідуальних забудовників "Ісари" та Лівадійською селищною радою щодо надання земельної ділянки.

Спір у справі, в якій судом касаційної інстанції була ухвалена постанова від 26 лютого 2009 року, на яку також посилається заявник, стосувався права користування земельною ділянкою. Цей спір виник між фермерським господарством та органами місцевої влади та місцевого самоврядування.

В іншій справі, на постанову суду касаційної інстанції від 2 грудня 2010 року в якій посилається заявник, суди вирішували питання щодо законності рішення Прилуцької міської ради Чернігівської області від 19 грудня 2003 року в частині прийняття в комунальну власність гуртожитку.

У наданій як приклад неоднакового, на думку заявника, правозастосування постанові Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2013 року містяться висновки щодо протиправності рішення Гвардійської селищної ради Сімферопольського району Автономної республіки Крим від 26 жовтня 2007 року, яким було скасовано попереднє рішення цього органу місцевого самоврядування від 18 липня 2007 року N 345 щодо надання дозволу приватному підприємству "Лора" на переоформлення особового рахунку на квартиру. Крім того, у цій справі суди встановили, що спір стосовно права особи на користування квартирою, вселення, виселення, визнання особи, такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та зобов'язання вчинити певні дії розглядається в порядку цивільного судочинства.

Заявник як на приклад неоднакового правозастосування у подібних правовідносинах посилається й на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 10 квітня 2014 року. За змістом цього судового рішення суди за позовом "акціонерної компанії "Київводоканал" (далі - Товариство) перевіряли на предмет законності розпорядження Печерської районної в м. Києві державної адміністрації щодо надання житлової площі працівникам підприємств, установ та організацій і визнання недійсним ордеру на житлове приміщення. Цим розпорядженням було затверджено спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету Товариства щодо надання особі житлового приміщення. Висновок суду касаційної інстанції ґрунтується на тому, що на районну державну адміністрацію не покладено обов'язок перевірки наявності та дотримання договірних зобов'язань при затвердженні спільних рішень адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації про надання жилих приміщень.

Аналіз судового рішення, яке просить переглянути заявник, та рішень суду касаційної інстанції, доданих до заяви, на думку колегії суддів, не свідчить про неоднакове правозастосування. Кожне із зазначених судових рішень ухвалене відповідно до встановлених у справах фактичних обставин, які є відмінними між собою. Крім того, іншого, ніж в оскаржуваній ухвалі суду касаційної інстанції, тлумачення норм права, про які йдеться у заяві, надані для порівняння рішення цього суду не містять.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 лютого 2015 року, яку також як приклад додано до заяви, скасовано рішення суду апеляційної інстанції з направленням справи на новий апеляційний розгляд з огляду на те, що цей суд належно не з'ясував питання строків звернення до суду. Крім того в ухвалі суду касаційної інстанції мовиться про необхідність перевірки доводів відповідача щодо належності справи до юрисдикції адміністративних судів. Отже, і це рішення суду касаційної інстанції не є прикладом різного правозастосування.

Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, у задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (Закон N 1402-VIII), статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий

О. В. Кривенда

Судді:

М. І. Гриців

 

О. Б. Прокопенко


 
Copyright © 2006-2018 epicentre.com.ua. All rights reserved.