КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

13.03.2017 р.

Справа N і826/3272/16

Київський апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого, судді - Лічевецького І. О., суддів: Мельничука В. П., Мацедонської В. Е., при секретарі - Шевчук А. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2016 року (Постанова N 826/3272/16) адміністративну справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Кабінету Міністрів України про визнання незаконними та нечинними окремих положень постанови, встановив:

ОСОБА_2., ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом в якому, з урахуванням заяви про уточнення предмету позову, просили визнати незаконним, нечинним та таким, що містить дискримінаційні положення, п. 3 постанови Кабінету Міністрів України N 509 від 01.10.2014 р. (з урахуванням змін та доповнень, внесених постановами Кабінету Міністрів України N 636 від 26.08.2015 р (Постанова N 636). та N 352 від 08.06.2016 р.) в частині яка передбачає, що заява про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи повинна містити відомості (декларацію) про фактичне місце проживання особи та повідомлення особи про її непричетність до скоєння злочинів або співучасті у злочинах.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2016 року (Постанова N 826/3272/16) у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просять скасувати вказане судове рішення та прийняти нову постанову про задоволення позову.

Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Київський апеляційний адміністративний суд дійшов наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб визначено Законом України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20 жовтня 2014 р. N 1706-VII (Закон N 1706-VII).

Відповідно до частини 9 статті 4 цього Закону (Закон N 1706-VII) порядок збирання та оброблення даних, оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та форма її зразка затверджуються Кабінетом Міністрів України.

На виконання наведеної правової норми Кабінетом Міністрів України прийнято постанову N 509 від 01.10.2014 р. "Про облік внутрішньо переміщених осіб", якою затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що регулює механізм видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України, району проведення антитерористичної операції чи населеного пункту, розташованого на лінії зіткнення (надалі за текстом - "Порядок").

Пунктом 3 Порядку передбачалось, що заява про взяття на облік повинна містити таку інформацію про заявника: прізвище, ім'я та по батькові; громадянство (підданство); дата та місце народження; стать; відомості про склад сім'ї, у тому числі про неповнолітніх осіб, які прибули разом із заявником; відомості про зареєстроване та фактичне місце перебування; адреса, за якою з особою може здійснюватися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції, та контактний номер телефону; реєстраційний номер облікової картки платника податків за наявності інформації (крім фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідному органу Державної фіскальної служби і мають відмітку в паспорті або які не є громадянами України); обставини, що спричинили переміщення з тимчасово окупованої території України, району проведення антитерористичної операції та населеного пункту, розташованого на лінії зіткнення; наявність у будь-кого із членів сім'ї у володінні житлового приміщення, розташованого в регіонах інших, ніж тимчасово окупована територія України, райони проведення антитерористичної операції та населені пункти, розташовані на лінії зіткнення; відомості про місце роботи та час, з якого особа там працює; відомості про житлові, соціальні, медичні, освітні та інші потреби.

26 серпня 2015 р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову N 636 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" (Постанова N 636).

Цим Урядовим актом було внесено ряд змін до Порядку.

Зокрема, у пункті 3: в абзаці сьомому слово "перебування" замінено словом "проживання", а абзац одинадцятий викладено в такій редакції "декларацію особи про її непричетність до скоєння злочинів або співучасті у злочинах".

Постановою Кабінету Міністрів України N 352 від 08.06.2016 р. "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. N 509" пункт 3 Порядку:

- після абзацу шостого доповнено новим абзацом, у зв'язку з цим абзаци сьомий - шістнадцятий стали відповідно абзацами восьмим - сімнадцятим;

- в абзаці дванадцятому слово "декларацію" замінено словом "повідомлення".

Таким чином, в результаті внесених змін спірні положення пункту 3 Порядку набули наступної редакції:

- абзац восьмий передбачає, що заява про взяття на облік повинна містити "відомості про зареєстроване та фактичне місце проживання";

- абзац дванадцятий - "повідомлення особи про її непричетність до скоєння злочинів або співучасті у злочинах".

Відмовляючи у задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання незаконним та нечинним абзацу 12 пункту 3 Порядку, суд попередньої інстанції дійшов висновку про те, що Кабінет Міністрів діяв відповідно до покладених на нього повноважень, а позивачі не є особами щодо яких застосовано спірний нормативно-правовий акт, а відтак не мають права на його оскарження.

На думку колегії суддів, зазначений висновок суду є наслідком неповного з'ясування обставин справи та неналежного застосування нормативно-правових актів, що регулюють ці правовідносини.

Статтею 19 Конституції України установлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно до статті 62 Основного Закону особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Згідно статті 8 Кримінального процесуального кодексу України ( N 4651-VI) (надалі за текстом - "КПК України") кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

За змістом пункту 10 частини 1 статті 7 КПК України ( N 4651-VI) презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини є одними з засад кримінального провадження.

Частиною 2 статті 17 КПК України ( N 4651-VI) передбачено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Згідно статті 18 КПК України ( N 4651-VI) жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права. Жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення.

Наведене дає підстави для висновку, що покладений абзацом дванадцятим пункту 3 Порядку на внутрішньо переміщених осіб обов'язок подавати повідомлення особи про їх непричетність до скоєння злочинів або співучасті у злочинах очевидно суперечить Кримінальному процесуальному законодавству України.

При цьому, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що Порядок не підлягає застосуванню до позивачів.

Відповідно до довідки N 0000053452 від 01.12.2016 р., що міститься в матеріалах справи, та оглянутої у судовому засіданні довідки N 3251001579 від 01.12.2014 р. ОСОБА_3 та ОСОБА_2. є внутрішньо переміщеними особами в розумінні Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" (Закон N 1706-VII).

В частині позовних вимог про визнання незаконним та нечинним абзацу восьмого пункту 3 Порядку, який передбачає, що заява про взяття на облік повинна містити "відомості про зареєстроване та фактичне місце проживання", колегія суддів зазначає наступне.

Абзац 5 частини 1 статті 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11 грудня 2003 р. N 1382-IV визначає місце проживання, як житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

Частиною 1 статті 6 названого Закону на громадян України, а також іноземців чи осіб без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, покладено обов'язок протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання.

Згідно із ст. 197 Кодексу України про адміністративні правопорушення проживання громадян без реєстрації місця проживання чи перебування тягне за собою застосування до них адміністративних санкцій - попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Отже, реєстрація місця проживання є обов'язком позивачів, а відтак установлена Порядком вимога повідомити відомості про зареєстроване та фактичне місце проживання не суперечить правовим актам вищої юридичної сили та не порушує прав останніх.

Таким чином, у цій частині суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду попередньої інстанції і не знаходить підстав для визнання незаконним абзацу 8 пункту 3 Порядку, з мотивів наведених в апеляційній скарзі.

Судова колегія також не вбачає підстав для задоволення позову в частині позовних вимог про визнання таким, що містить дискримінаційні положення спірного нормативно-правового акту, оскільки встановлення факту не є передбаченим КАС України способом захисту порушеного права.

З огляду на викладене ухвалене у справі судове рішення підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову.

Керуючись статтями 160, 198, 202, 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2016 року (Постанова N 826/3272/16) скасувати та прийняти нову постанову.

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати незаконним та нечинним з моменту прийняття абзац дванадцятий пункту 3 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 р. N 509, у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.08.2015 р. N 636 (Постанова N 636), із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 р. N 352.

Зобов'язати Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому було офіційно оприлюднено постанову Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 р. N 509.

В іншій частині позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі в 20-ти денний строк з дня складення постанови в повному обсязі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України, з подачею документу про сплату судового збору, а також копій касаційної скарги відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, та копій оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

 

Головуючий, суддя

І. О. Лічевецький

Суддя

В. П. Мельничук

Суддя

В. Е. Мацедонська


 
Copyright © 2006-2019 epicentre.com.ua. All rights reserved.