ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

28.02.2018 р.

N 826/5127/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого, судді - Шрамко Ю. Т., суддів: Вєкуа Н. Г., Костенка Д. А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про зобов'язання вчинити певні дії, встановив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва, (також далі - суд), надійшов позов ОСОБА_2, який діяв в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1, (далі - позивач, ОСОБА_2), до Кабінету Міністрів України, (далі - відповідач), про зобов'язання відповідача привести у відповідність постанову від 25.03.2015 р. N 302 "Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України" (Постанова N 302) (далі - постанова N 302), до вимог ст. 13 Закону України "Про засади державної мовної політики" від 03 липня 2012 року N 5029-VI (Закон N 5029-VI) (далі - Закон N 5029-VI).

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що відповідач, приймаючи постанову N 302 (Постанова N 302), не врахував положення Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI), а саме ст. 13, згідно з якою, паспорт громадянина України або документ, що його заміняє, і відомості про його власника, що вносяться до нього, виконуються державною мовою і поруч, за вибором громадянина, однією з регіональних мов або мов меншин України. Внаслідок неузгодженості приписів постанови N 302 із положеннями Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI) особи, у тому числі рідні позивача, позбавлені можливості реалізувати передбачене ст. 13 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI) право на отримання документів, що посвідчують особу, виконаних державною мовою та однією з регіональних мов.

Представник відповідача позиції щодо заявлених вимог не висловив, заперечень проти позову суду не надавав.

У відповідне судове засідання сторони (їх представники) не прибули, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи сторони повідомлені належним чином. При цьому, до суду через канцелярію від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності. Заява про розгляд справи за відсутності представника відповідача до суду не надійшла.

Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, згідно з ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, (далі - КАС України від 06.07.2005 р. N 2747-IV у редакції, що діяла до 15.12.2017 р.), прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.

При прийнятті судового рішення по суті судом враховано вимоги п. 10 ч. 1 Перехідних положень КАС України ( N 2747-IV) (тут і надалі у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 р. N 2147-VIII (Закон N 2147-VIII), який набрав чинності 15.12.2017 р.), яким установлено, що зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей: справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19.04.2016 р. у справі N 815/1186/16 задоволено адміністративний позов ОСОБА_2, який діяв в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1, до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про зобов'язання вчинити певні дії, а саме: зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області визначити в паспорті громадянина України ОСОБА_1, поруч з написом державною мовою "ОСОБА_1" російською мовою "ОСОБА_4" відповідно до ст. 13 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI).

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2016 р. постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19.04.2016 р. у справі N 815/1186/16 залишено без змін.

Відповідно до ч. ч. 1, 3, 5 ст. 254 КАС України у редакції, що діяла до 15.12.2017 р., постанова або ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 14 КАС України у тій же редакції, постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України.

Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

З метою виконання рішення суду в адміністративній справі N 815/1186/16 позивач звернувся до Державної міграційної служби України.

Листом від 06.02.2017 р. N УКЦ-С-1793/6/29-17 Державна міграційна служба України повідомила позивача про неможливість виконання рішення суду, адже приписи постанови N 302 (Постанова N 302) не передбачають внесення до паспорту громадянина України написів іншою мовою, окрім державної та через скісну риску латинськими літерами.

Вважаючи положення постанови N 302 (Постанова N 302) такими, що не відповідають нормі ст. 13 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI), позивач звернувся до суду із позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

10.08.2012 р. набрав чинності Закон N 5029-VI (Закон N 5029-VI), який у відповідності до Конституції України, Декларації прав національностей, Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональний мов або мов меншин", а також інших нормативно-правових актів, визначив засади державної мовної політики України.

Приписи ст. 2 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI) визначали, що державна мовна політика в Україні має своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української як державної, регіональних мов або мов меншин та інших мов, якими користується населення країни в державному, економічному, політичному і громадському житті, міжособовому та міжнародному спілкуванні, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її мови і культури, зміцнення єдності українського суспільства.

Право мовного самовизначення закріплено у ст. 3 вказаного Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI), згідно з якою, кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання.

Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову.

Відповідно до ст. 5 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI), державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини.

При здійсненні державної мовної політики Україна дотримується таких цілей і принципів:

1) визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням, недопущення привілеїв чи обмежень за мовними ознаками;

2) забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави із створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і в тих випадках, де це є виправданим;

3) сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та в інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови;

4) підтримання і розвиток культурних взаємин між різними мовними групами;

5) забезпечення умов для вивчення української мови як державної, регіональних мов або мов меншин, інших мов і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти у державних і комунальних навчальних закладах;

6) сприяння здійсненню наукових досліджень у сфері мовної політики;

7) розвиток міжнародного обміну з питань, що охоплюються цим Законом, стосовно мов, які використовуються у двох або декількох державах;

8) поважання меж ареалу розповсюдження регіональних мов або мов меншин з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод для їх розвитку;

9) застосування принципу плюрилінгвізму, за якого кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами, на відміну від ситуації, коли окремі мовні групи володіють тільки своїми мовами.

Держава сприяє розвитку багатомовності, вивченню мов міжнародного спілкування, насамперед тих, які є офіційними мовами Організації Об'єднаних Націй, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій.

Частинами 2 (Закон N 5029-VI), 3 ст. 7 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI) передбачено, що у контексті Європейської хартії регіональних мов або мов меншин до регіональних мов або мов меншин України, до яких застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі (Закон N 5029-VI), віднесені мови: російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька.

До кожної мови, визначеної у частині другій цієї статті, застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, за умови, якщо кількість осіб - носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення.

За рішенням місцевої ради в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуації, такі заходи можуть застосовуватися до мови, регіональна мовна група якої становить менше 10 відсотків населення відповідної території.

З матеріалів справи вбачається, що п. 1 рішення Одеської обласної ради "Про реалізацію положень Закону України "Про засади державної мовної політики" в місті Одесі" від 13.08.2012 р. N 2419-VI визначено, що відповідно до п. п. 2 (Закон N 5029-VI), 3 ст. 7 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI), на підставі даних Всеукраїнського перепису населення 2001 року про мовний склад населення російська мова є в місті Одесі регіональною мовою, на який поширюються передбачені Законом форми використання, розвитку і захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI), паспорт громадянина України або документ, що його заміняє, і відомості про його власника, що вносяться до нього, виконуються державною мовою і поруч, за вибором громадянина, однією з регіональних мов або мов меншин України. Дія цього положення поширюється й на інші офіційні документи, що посвідчують особу громадянина України або відомості про неї (записи актів громадянського стану і документи, що видаються органами реєстрації актів громадянського стану, документ про освіту, трудова книжка, військовий квиток та інші офіційні документи), а також документи, що посвідчують особу іноземця або особу без громадянства, у разі наявності письмової заяви особи.

Тобто, як вбачається з викладеного, положеннями Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI) було прямо передбачено можливість видання органами реєстрації актів громадянського стану документів, виконаних державною мовою і поруч, за вибором громадянина, однією з регіональних мов або мов меншин України.

Положення п. 3 Прикінцевих положень Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI) визначали, що до приведення у відповідність із цим Законом чинні нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону (Закон N 5029-VI).

Зі змісту наведених норм вбачається, що після набрання чинності Законом N 5029-VI (Закон N 5029-VI) всі нормативно-правові акти, у тому числі акти Кабінету Міністрів України, повинні застосовуватися в частині, що не суперечить цьому Закону.

Як вбачається з матеріалів справи, перешкодою для виконання у повному обсязі судового рішення в адміністративній справі N 815/1186/16 є затверджений постановою N 302 (Постанова N 302) зразок бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, згідно з яким, прізвище та ім'я особи наносяться способом лазерного гравіювання українською мовою та латинськими літерами (відповідно до правил транслітерації).

З урахуванням викладеного суд звертає увагу на те, що відповідно до ст. 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.

Приписи ч. 1 ст. 255 КАС України передбачають, що постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Положеннями ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у справі "Горнсбі проти Греції" (Case of Hornsby v. Greece, Страсбург, 19.03.97 р.) наголосив, що, відповідно до усталеного прецедентного права, п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у ст. 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію.

Отже, для цілей ст. 6 Конвенції стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

Крім того, з аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах "Алпатов та інші проти України" (заява N 7321/05 та 107 інших заяв), "Робота та інші проти України" (Рішення) (заява N 7158/04 та 88 інших заяв), "Варава та інші проти України" (Рішення) (заява N 12405/06 та 118 інших заяв), "ПМП "Фея" та інші проти України" (Рішення) (заява N 27617/06 та 126 інших заяв), якими було встановлено порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з нормою ст. 124 Конституції України.

Системний аналіз наведених вище норм у контексті ст. 13 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI) та п. 3 Прикінцевих положень цього Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI) дає підстави для висновків, що, по-перше, рішення суду, яке набрало законної сили, є обов'язковим для виконання, по-друге, у випадку часткової невідповідності акта нижчої юридичної сили (постанова N 302 (Постанова N 302)) акта вищої юридичної сили (Закон) підзаконний нормативний акт повинен застосовуватися виключно в тій частині, яка не перешкоджає Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI).

Матеріали справи, зокрема, лист Державної міграційної служби України від 06.02.2017 р. N УКЦ-С-1793/6/29-17, свідчать, що основною причиною незабезпечення виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 19.04.2016 р. у справі N 815/1186/16 є наявність нормативної неврегульованості процедури внесення записів до офіційних документів у відповідності до положень ст. 13 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI).

З метою уникнення прогалин законодавцем і було покладено на Кабінет Міністрів України обов'язок забезпечити приведення своїх нормативно-правових актів і нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у відповідність до Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI). При цьому, судом наголошується, що хоча відсутність нормативно-регламентованої процедури внесення записів до бланків паспорта громадянина України у відповідності до положень ст. 13 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI) не може бути підставою для невиконання судового рішення, однак така відсутність за умови імперативного припису п. 4 Прикінцевих положень цього Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI) повинна бути усунута уповноваженим на це органом.

Разом з тим, під час розгляду даної справи судом встановлено, що Рішенням Конституційного Суду України від 28 лютого 2018 року N 2-р/2018 у справі N 1-1/2018 за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про засади державної мовної політики" (Рішення N 2-р/2018):

- визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон N 5029-VI (Закон N 5029-VI), зі змінами;

- Закон N 5029-VI (Закон N 5029-VI), зі змінами, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення (Рішення N 2-р/2018).

Суд звертає увагу, що відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Враховуючи вищезазначене, а також зважаючи на те, що, станом на час прийняття даного судового рішення, Конституційним Судом України визнано Закон N 5029-VI (Закон N 5029-VI) неконституційним, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для зобов'язання відповідача привести у відповідність постанову N 302 (Постанова N 302) до вимог ст. 13 Закону N 5029-VI (Закон N 5029-VI).

Згідно з ч. 1 ст. 9 ( N 2747-IV), ст. 72 ( N 2747-IV), ч. ч. 1 ( N 2747-IV), 2 ( N 2747-IV), 5 ст. 77 КАС України ( N 2747-IV), розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу ( N 2747-IV).

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про зобов'язання вчинити певні дії є безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню повністю.

Суд зазначає, що відповідно до норм КАС України у редакції, що діяла до 15.12.2017 р., розгляд справи здійснювався колегією суддів, а тому і рішення у даній справі прийнято колегією у складі трьох суддів. До того ж, відповідно до ч. 1 ст. 33 КАС України ( N 2747-IV) у чинній редакції, адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Кабінету Міністрів України, Національного банку України, окружної виборчої комісії (окружної комісії з референдуму), розглядаються і вирішуються в адміністративному суді першої інстанції колегією у складі трьох суддів.

Приймаючи до уваги викладене в сукупності, керуючись ст. ст. 33 ( N 2747-IV), 72 - 73 ( N 2747-IV), 76 - 77 ( N 2747-IV), 139 ( N 2747-IV), 143 ( N 2747-IV), 243 - 246 ( N 2747-IV), 255 ( N 2747-IV), 382 КАС України ( N 2747-IV), суд вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_2 (місце проживання: 65029, АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) до Кабінету Міністрів України (місцезнаходження: 01008, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 12/2) про зобов'язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

 

Головуючий, суддя

Ю. Т. Шрамко

Судді:

Н. Г. Вєкуа

 

Д. А. Костенко


Copyright © 2006-2018 epicentre.com.ua. All rights reserved.