ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 9 серпня 2017 року

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Сімоненко В. М., суддів: Охрімчук Л. І., Лященко Н. П., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року, встановила:

У червні 2013 року публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 11 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 2 тис. дол. США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 19,20 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення коштів, що відповідає строку дії картки, до кінця жовтня 2010 року.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 грошових зобов'язань за кредитним договором станом на 30 квітня 2013 року утворилась заборгованість в сумі 6 тис. 102 дол. США 44 центи, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на момент звернення до суду з позовом становило 48 тис. 758 грн. 50 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 тис. 985 дол. США 11 центів; заборгованості за процентами в розмірі 3 тис. 195 дол. США 84 центи; заборгованості зі сплати комісії за користування кредитом у розмірі 573 дол. США 30 центів; штрафу (фіксована частина) в розмірі 62 дол. США 58 центів; штрафу (процентна складова) в розмірі 287 дол. США 61 цент, яку банк просив стягнути з відповідача.

Суди розглядали справу неодноразово.

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 9 січня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 25 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 тис. 662 дол. США 21 цент і 500 грн., що в гривневому еквіваленті на момент ухвалення рішення за офіційним курсом НБУ становило 64 тис. 259 грн. 93 коп.

В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень, у якій просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, а саме частин першої, п'ятої статті 261, статті 256, частини першої статті 530, частини першої статті 1047, частин першої, другої статті 207 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на три ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, ухвали від 21 і 24 червня, 14 і 25 липня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 11 березня, 1 липня та 30 вересня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Під час розгляду справи суди встановили, що 11 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 2 тис. дол. США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 19,20 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення коштів, що відповідає строку дії картки, до 31 жовтня 2010 року.

За змістом пунктів 3.1.3, 5.4 Умов і правил надання банківських послуг строк погашення кредиту в повному обсязі здійснюється, не пізніше останнього дня місяця, указаного на платіжній картці. По закінченню строку дії відповідна картка продовжується банком на новий строк (шляхом надання клієнту картки з новим строком дії), якщо раніше (до початку місяця закінчення строку дії) не надійшла письмова заява держателя про закриття картрахунку.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 грошових зобов'язань за кредитним договором станом на 30 квітня 2013 року утворилась заборгованість у сумі 6 тис. 102 дол. США 44 центи, що за курсом НБУ на момент звернення до суду з позовом становило 48 тис. 758 грн. 50 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 тис. 985 дол. США 11 центів; заборгованості за процентами в розмірі 3 тис. 195 дол. США 84 центи; заборгованості зі сплати комісії за користування кредитом у розмірі 573 дол. США 30 центів; штрафу (фіксована частина) в розмірі 62 дол. США 58 центів; штрафу (процентна складова) в розмірі 287 дол. США 61 цент.

У запереченнях на позовну заяву відповідач посилався на про пропуск банком позовної давності.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено трирічний строк позовної давності.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд, стягуючи заборгованість у частині щомісячних платежів лише за червень - жовтень 2010 року та у частині повернення кредиту, виходив з трирічного строку позовної давності, початок перебігу якої обчислював з часу закінчення строку дії кредитної картки. Разом з тим, стягуючи проценти за користування кредитом поза строком дії кредитної картки, суд виходив з розміру процентів, установлених договором.

У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України від 15 червня 2016 року (N 219/7392/15-ц); 24 червня, 25 липня 2016 року та постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року і від 30 вересня 2015 року суди висловили позицію, що відповідно до статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Порівняння змісту наданих судових рішень та судового рішення, про перегляд якого подано заяву, в частині неоднакового застосування судами положень частин першої, п'ятої статті 261, статті 256 свідчить, що наведені висновки апеляційного суду, з якими погодився й суд касаційної інстанції, не суперечать висновкам суду касаційної інстанції та правовій позиції Верховного Суду України щодо застосування зазначених норм матеріального права.

Разом з тим, у наданих на порівняння постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року висловлена правова позиція, що одержання від позичальника процентів за користування чужими коштами після спливу строку договору здійснюється відповідно до статей 1047 та 1048 ЦК України у поєднанні зі статтею 625 цього Кодексу.

Отже, наведені висновки суду касаційної інстанції про застосування судом зазначених норм матеріального права, які покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не відповідають правовим висновкам Верховного Суду України щодо застосування норм частини першої статті 530, частини першої статті 1047, частин першої, другої статті 207 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у поєднанні зі статтями 625 та 1048 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами положень статті 530 та статті 1047 ЦК України у поєднанні зі статтею 625 та 1048 цього Кодексу, судова палата у цивільних справах Верховного суду України виходить з такого.

За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялись сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний сторонами або стороною.

Зміст правовідносин учасників договору повинен оцінюватись виходячи з дійсних намірів учасників договору та відповідно до всіх документів, підписаних сторонами при укладенні або виконанні цього договору.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що договір був укладений строком на один рік з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки, до кінця жовтня 2010 року. Інших умов договору сторони не підписували.

Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком дії договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати обов'язки відповідно до договору.

Крім того, відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або реального повернення йому коштів.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Таким чином, у разі якщо договором не встановлений розмір процентів після спливу строку дії договору, слід зробити висновок про те, що їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Аналогічну правову позицію Верховний Суд України висловив у постанові від 7 вересня 2016 року (N 6-1412цс16) (Постанова N 6-1412цс16).

Разом з тим за положеннями частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Невиконання зобов'язань відповідно до умов договору протягом дії строку договору має правові наслідки, встановлені главою 51 ЦК України, зокрема у випадку невиконання грошового зобов'язання настає відповідальність, передбачена положеннями статті 625 цього Кодексу.

Однак суди, установивши, що строк дії договору (кінцевий термін повернення кредитних коштів) припинено 31 жовтня 2010 року, що відповідає строку дії картки, ухвалили рішення про стягнення заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом після закінчення строку дії кредитного договору (за період з 1 листопада 2010 року до 30 квітня 2013 року); не з'ясували порядку нарахування таких процентів відповідно до пам'ятки і тарифів, на підставі яких банк здійснював нарахування сплати боржником процентів за користування кредитом; не витребували у банку копії зазначеної пам'ятки і тарифів, і як наслідок, не перевірили, чи передбачено цими документами нарахування процентів за користування кредитом після закінчення строку дії договору, що є необхідним для правильного застосування частини першої статті 1048 ЦК України.

Таким чином, суди не встановили тих фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи та висловлення правової позиції Верховним Судом України.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі, заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 25 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий

В. М. Сімоненко

Судді:

В. І. Гуменюк

Н. П. Лященко

Л. І. Охрімчук

Я. М. Романюк

 

* * *

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі N 6-2322цс16

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, у разі волевиявлення сторін доповнити або змінити умови кредитного договору, або врегулювати певні положення шляхом залучення до локальних нормативно-правових актів (наказів, статутів, положень, правил, інструкцій тощо), такі доповнення/зміни до договору повинні бути підписані його сторонами.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Таким чином, у разі якщо договором не встановлений розмір процентів після спливу строку дії договору, можна зробити висновок, що їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

 

Суддя
Верховного Суду України

В. М. Сімоненко


 
Copyright © 2006-2018 epicentre.com.ua. All rights reserved.