ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 1 серпня 2017 року

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Волкова О. Ф., суддів: Гриціва М. І., Прокопенка О. Б., при секретарі судового засідання - Ключник А. Ю., за участю представників: позивача - ОСОБА_1 - ОСОБА_2, відповідачів: Національного банку України (далі - НБУ) - Г. В. І., К. А. О., Р. Л. В., С. В. В., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) - К. Д. І., розглянувши у закритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до НБУ, Фонду, Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - управління юстиції), третя особа - публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) "Комерційний банк "Преміум", про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії, встановила:

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- визнати протиправною та скасувати постанову Правління НБУ від 10 лютого 2016 року N 68/ВТ "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Комерційний банк "Преміум" (далі - постанова N 68/ВТ);

- зобов'язати НБУ повернути ПАТ "Комерційний банк "Преміум" банківську ліцензію від 3 листопада 2011 року N 236 та Генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій від 23 березня 2015 року N 236-3;

- визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 10 лютого 2016 року N 134 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Комерційний банк "Преміум" та делегування повноважень ліквідатора банку" (далі - рішення N 134);

- зобов'язати Фонд повернути ПАТ "Комерційний банк "Преміум" Свідоцтво учасника Фонду від 22 листопада 2012 року N 189;

- зобов'язати управління юстиції скасувати записи у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 11 лютого 2016 року N 10701070015029015 про зміну керівника ПАТ "Комерційний банк "Преміум".

Позовні вимоги мотивовано тим, що відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку є неадекватним заходом впливу, який не відповідає меті банківського нагляду та характеру допущеного порушення, який застосовано НБУ з порушенням принципу пропорційності та за відсутності загрози інтересам вкладників чи інших кредиторів ПАТ "Комерційний банк "Преміум".

Позивач також послався на те, що ПАТ "Комерційний банк "Преміум" не вчиняв порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, у тому числі його систематичного порушення, з огляду на що не було правових підстав для відкликання банківської ліцензії.

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником простих іменних акцій в бездокументарній формі ПАТ "Комерційний банк "Преміум" в кількості 85800000 штук номінальною вартістю 1 грн. кожна, загальна вартість 85800000 грн., що становить 33 % статутного капіталу ПАТ "КБ "Преміум", зазначений факт підтверджується випискою про стан рахунку в цінних паперах на 18 лютого 2016 року.

НБУ на підставі розпорядження від 13 листопада 2015 року N 658-р здійснив позапланову виїзну перевірку ПАТ "Комерційний банк "Преміум" з питань дотримання вимог законодавства, що регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації доходів (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення, за результатами якої складено довідку від 13 січня 2016 року.

10 лютого 2016 року НБУ прийняв постанову N 68/ВТ, якою у зв'язку з допущенням порушення законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації доходів (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення та здійсненням ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, що підтверджується довідкою від 13 січня 2016 року, відкликано ліцензію та ліквідовано ПАТ "Комерційний банк "Преміум".

Виконавча дирекція Фонду на підставі постанови N 68/ВТ винесла рішення N 134.

Крім того, на підтвердження факту відсутності загрози інтересам вкладників та інших кредиторів банку як в період, щодо якого проводилась перевірка, за результатами якої складено довідку від 13 січня 2016 року, так і станом на дату винесення постанови НБУ суду надано засвідчені копії таких документів: звіту про дотримання економічних нормативів та лімітів відкритої валютної позиції за період з 2 грудня 2015 року по 4 січня 2016 року та з 5 січня по 1 лютого 2016 року; рейтингового звіту Національного рейтингового агентства "Рюрик" N PREMB-КРП-011-ОН, відповідно до якого було підтверджено довгостроковий кредитний рейтинг позичальника на рівні uaBBB інвестиційної категорії зі зміною прогнозу на "позитивний" та встановлено, що рівень ліквідності та платоспроможності перебував на високому рівні, власні зобов'язання перед клієнтами виконувались вчасно та в повному обсязі; листів НБУ від 26 січня 2015 року N 47-312/4596, 15 червня 2015 року N 20-03012/40758, відповідно до яких, станом на 1 січня 2015 року та 1 червня 2015 року фінансовий результат діяльності - прибуток, протягом останніх шести місяців банк дотримувався вимог щодо формування обов'язкового резерву коштів на рахунках в НБУ та встановлених економічних нормативів.

11 лютого 2016 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено записи за N 10701780014029015 - щодо внесення рішення державного органу про припинення юридичної особи в результаті ліквідації та N 10701070015029015 - щодо внесення відомостей про юридичну особу, що не пов'язані зі зміною в установчих документах - зміна керівника юридичної особи.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 29 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року, позовні вимоги задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 листопада 2016 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.

20 грудня 2016 року НБУ звернувся із заявою про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 листопада 2016 року з підстави, установленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року (справа N К/9991/19230/11), 16 липня 2015 року (справа N К/800/15389/15, К/800/15168/15), 2 червня 2016 року (справа К/800/21892/15), 9 червня 2016 року (Ухвала N 826/23882/15, К/800/4153/16) (справа N 826/23882/15, К/800/4153/16), 27 січня 2016 року (справа N К/800/27757/15), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 73, 79 Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III) та статті 48 КАС, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Ухвалою від 9 червня 2016 року (Ухвала N 826/23882/15, К/800/4153/16) Вищий адміністративний суд України залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові та погодився з їх висновками про те, що, зокрема, постанова Правління НБУ від 2 жовтня 2015 року N 665/БТ "Про віднесення ПАТ "Юніон Стандарт Банк" до категорії неплатоспроможних" та рішення Фонду від 2 жовтня 2015 року N 182 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Юніон Стандарт Банк" та делегування повноважень тимчасової адміністрації банку" прийняті у межах повноважень та у спосіб, передбачені законодавством України, оскільки суди встановили факт відсутності у ПАТ "Юніон Стандарт Банк" архіву особливо важливих даних, а також виявили невиконання банківською установою вимог нормативно-правових актів НБУ щодо створення, впровадження та супроводження системи управління інформаційною безпекою.

Крім цього, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про необґрунтованість доводів позивача про те, що оспорювані рішення, прийняті відносно ПАТ "ЮСБ Банк" у сфері публічно-правових відносин, порушують передбачені статтею 25 Закону України від 17 вересня 2008 року N 514-VI "Про акціонерні товариства" права позивача як акціонера товариства, оскільки ці рішення є актами індивідуальної дії, тобто зазначені акти стосуються конкретних осіб у сфері публічно-правових відносин та породжують конкретні адміністративно-правові відносини, обумовлені цими актами, а тому судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

В ухвалі від 2 червня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про правомірність постанови Правління НБУ від 2 жовтня 2014 року N 622/БТ "Про віднесення ПАТ "Прайм-Банк" до категорії неплатоспроможних", оскільки суди встановили, що ПАТ "Прайм-Банк" здійснило фінансові операції, які містять ризики використання послуг банку для легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, з урахуванням чого, та на підставі неодноразового (два і більше разів протягом трьох років) застосування НБУ до ПАТ "Прайм-Банк" заходів впливу та санкцій за виявлені в його діяльності порушення вимог законодавства з питань запобігання легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом.

В ухвалі від 27 січня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в позові з огляду на те, що суди встановили факти здійснення ПАТ "Банк професійного фінансування" ризикової діяльності, неодноразового застосування НБУ до банку заходів впливу/санкцій за порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, а відтак з метою захисту інтересів вкладників та інших кредиторів НБУ правомірно вжив адекватні заходи впливу шляхом віднесення ПАТ "Банк професійного фінансування" до категорії неплатоспроможних.

Ухвалою від 16 липня 2015 року не розв'язано спір по суті, а скасовано рішення судів попередніх інстанцій та направлено справу на розгляд до суду першої інстанції в силу неповноти встановлених обставин.

Натомість у справі, яка розглядається, Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновками про те, що відкликання ліцензії та ліквідація ПАТ "Комерційний банк "Преміум" та відсутність доказів на підтвердження наявності загрози інтересам вкладників та інших кредиторів банку не є адекватним заходом впливу, враховуючи характер виявлених порушень. Також суд погодився з тим, що позивач наділений адміністративною процесуальною дієздатністю для оскарження постанови N 68/БТ.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Статтею 79 Закону N 2121-III передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб.

Відповідно до частини першої статті 72 Закону N 2121-III НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов'язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк.

Згідно з частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп.

Водночас згідно з пунктом 13 частини першої статті 73 Закону N 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.

Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону N 2121-III до суб'єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків віднесено й "інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ". При цьому норма статті 79 Закону N 2121-III сформульована у загальному вигляді - як наділення таких суб'єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження.

Крім того, зі змісту статті 79 Закону N 2121-III убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ.

Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом N 2121-III, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду.

У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції.

Так, відповідно до частин першої (Закон N 4452-VI) та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (Закон N 4452-VI) (далі - Закон N 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.

Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.

Згідно зі статтею 4 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI)).

Пунктом 7 статті 3 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом (Закон N 4452-VI), іншими актами законодавства.

Частиною першою статті 35 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду.

Крім того, статтею 55 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ.

Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Зі змісту наведених норм Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI), виходячи із спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ.

Водночас згідно з положеннями частини першої статті 36 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.

Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації - припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду за захистом порушених прав банку (його акціонерів) з метою оскарження відповідного рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Водночас Фонд чи уповноважена особа Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), в силу норм Закону N 4452-VI у своїй діяльності діє в інтересах НБУ та спрямована на співпрацю з НБУ, а не на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень.

Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону N 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику ЄСПЛ, тобто відповідно до статті 1 цього Закону - практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини.

ЄСПЛ за результатами розгляду справи Brumarescu v. Romania зазначив, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць.

Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб'єкта.

Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права".

Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria ЄСПЛ зазначив: "Суд також нагадує, що зневажання правосуб'єктності компанії стосовно того питання, чи є вона "особою", яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до суду через органи, створені згідно з її статутом, або - у випадку ліквідації або банкрутства - через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece).

За таких обставин ЄСПЛ вважає, що через конфлікт інтересів між "ДКБ АД" та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до суду. Більше того, ЄСПЛ нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G. J. v. Luxembourg).

Таким чином, ЄСПЛ встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права "ДКБ АД".

Відповідно до статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права.

Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів.

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості.

За викладених обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що ЄСПЛ, ухвалюючи рішення у зазначеній справі, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав.

Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від 8 березня 2011 року N 306, внаслідок ліквідації ПАТ "Комерційний банк "Преміум" ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв'язку з чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення статті 8 Конвенції.

На підставі викладеного колегія суддів виходячи з принципу верховенства права та практики ЄСПЛ вважає, що ОСОБА_1, який є акціонером, до того ж і власником істотної участі в ПАТ "Комерційний банк "Преміум", мав право звертатись до суду у зв'язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу N 1 до Конвенції.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправною та скасування постанови N 68-ВТ, суди дійшли висновку, що НБУ, приймаючи оскаржувану постанову, діяв не на підставі, поза межами повноважень та у спосіб, що суперечить Конституції та законам України.

Також суди зазначили, що скасування оскаржуваної постанови НБУ тягне і скасування рішення N 134, оскільки останнє прийняте виключно на підставі постанови N 68-ВТ.

Проте зазначені висновки суду, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, є передчасними.

Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України [стаття 6 Закону України від 20 травня 1999 року N 679-XIV "Про Національний банк України" (далі - Закон N 679-XIV)].

Згідно зі статтею 7 Закону N 679-XIV НБУ виконує й інші функції, зокрема здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.

Банківський нагляд - це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац п'ятий частини першої статті 1 Закону N 679-XIV).

Статтею 55 Закону N 679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду - це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.

Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

Відповідно до статті 3 Закону N 2121-III цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків.

Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків.

Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов'язаних з банком осіб, визначених статтею 52 Закону N 2121-III.

Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов'язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов'язана з функціонуванням банків.

Частиною другою статті 63 Закону N 2121-III передбачено, що НБУ при здійсненні нагляду за діяльністю банків проводить перевірку банків з питань дотримання ними вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, та достатності заходів для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.

Правління НБУ згідно з вимогами абзацу дев'ятнадцятого пункту 1 статті 15 Закону N 679-XIV приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону N 2121-III та інших законів України.

За змістом частини першої статті 73 Закону N 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ відповідно до цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких належить, зокрема, відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.

Підстави відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку визначені у статті 77 Закону N 2121-III, за змістом частин першої та другої якої банк може бути ліквідований:

1) за рішенням власників банку;

2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду.

НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо:

1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію;

2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії;

3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.

Відповідно до пункту 1.2 розділу III Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою НБУ від 17 серпня 2012 року N 346 (Положення N 346), рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку приймає Правління НБУ.

Відповідно до підпункту 2 пункту 11 розділу II Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації "відмиванню" доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та розповсюдження зброї масового знищення (затвердженого постановою Правління НБУ від 20 червня 2011 року N 197 (Положення N 197), зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 липня 2011 року за N 852/19590; далі - Положення N 197) національний банк за наявності обґрунтованих підстав, зокрема, інформації інших підрозділів НБУ, державних органів, органів нагляду іноземних держав про факти, що свідчать/можуть свідчити про порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, може прийняти рішення про проведення позапланової виїзної перевірки банку/установи.

Згідно з пунктом 12 розділу II цього Положення (Положення N 197) позапланова виїзна перевірка призначається за окремим дорученням Голови НБУ або уповноваженої ним особи, що оформляється розпорядженням, у якому зазначаються найменування банку/установи, що перевіряється, підстава (підстави), передбачена (передбачені) пунктом 11 цього розділу (Положення N 197) для проведення виїзної перевірки, строки проведення виїзної перевірки (дати початку і закінчення), період, що підлягає виїзній перевірці, склад інспекційної групи та її керівник (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, посади), перелік питань, які підлягають виїзній перевірці, інше (за потреби).

Пунктом 16 розділу II Положення N 197 (Положення N 197) керівник або заступник керівника інспекційної групи під час проведення виїзної перевірки має право подавати банку/установі запити в письмовій формі про надання необхідних для виїзної перевірки інформації, матеріалів (у тому числі в електронному вигляді у визначених структурі та форматі), документів (їх копій та/або витягів з них) та письмових пояснень щодо проведених фінансових операцій і з інших питань діяльності банку/установи (далі - запит інспекційної групи).

Банк/установа зобов'язаний(а) своєчасно та в повному обсязі надати у визначених форматі, структурі та вигляді на запит інспекційної групи/вимогу керівника НБУ достовірну інформацію, матеріали, документи (їх копії та/або витяги з них), у яких можна прочитати всі написані в них відомості, а також не створювати перешкод проведенню перевірки та надати на першу вимогу доступ керівнику та членам інспекційної групи до всіх оригіналів документів, матеріалів та інформації, у тому числі до тих, що становлять інформацію з обмеженим доступом, що містить захищену законом таємницю, зокрема, банківську, комерційну, таємницю фінансового моніторингу, іншу таємницю, та конфіденційну інформацію, необхідних для перевірки, до системи автоматизації банківських операцій, ресурсів автоматизованих банківських систем/автоматизованих систем, що забезпечують здійснення фінансового моніторингу банку/установи, інформаційних ресурсів, до всіх приміщень банку/установи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 9 КАС суд при вирішенні справи керується принципом законності, згідно з яким вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а згідно з частиною першою статті 159 КАС судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Частина третя статті 2 КАС регламентує, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

У цій справі висновки судів про задоволення позову мотивовані тим, що НБУ не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатами перевірки та викладених у довідці від 13 січня 2016 року. При цьому в оспорюваній постанові НБУ не наведено жодного обґрунтування щодо наявності критеріїв адекватності при виборі зазначеного заходу впливу та щодо наявності загрози інтересам вкладників та інших кредиторів банку. Натомість позивач на підтвердження факту відсутності загрози інтересам вкладників та інших кредиторів банку як в період, щодо якого проводилась перевірка, за результатами якої складено довідку від 13 січня 2016 року, так і станом на дату винесення постанови НБУ суду надано засвідчені копії таких документів: звіту про дотримання економічних нормативів та лімітів відкритої валютної позиції за період з
2 грудня 2015 року по 4 січня 2016 року та з 5 січня по 1 лютого 2016 року; рейтингового звіту Національного рейтингового агентства "Рюрик" N PREMB-КРП-011-ОН, відповідно до якого було підтверджено довгостроковий кредитний рейтинг позичальника на рівні uaBBB інвестиційної категорії зі зміною прогнозу на "позитивний" та встановлено, що рівень ліквідності та платоспроможності перебував на високому рівні, власні зобов'язання перед клієнтами виконувались вчасно та в повному обсязі; листів НБУ від 26 січня 2015 року N 47-312/4596, 15 червня 2015 року N 20-03012/40758, відповідно до яких, станом на 1 січня 2015 року та 1 червня 2015 року фінансовий результат діяльності - прибуток, протягом останніх шести місяців банк дотримувався вимог щодо формування обов'язкового резерву коштів на рахунках в НБУ та встановлених економічних нормативів. А відтак суди у цій справі дійшли висновків про наявність підстав для визнання протиправною та скасування постанови N 68/ВТ та рішення N 134.

Так, і змісту постанови N 68/ВТ вбачається, що детальний опис виявлених порушень ПАТ "Комерційний банк "Преміум" міститься в доповідній записці департаменту фінансового моніторингу НБУ від 8 лютого 2016 року N В/25-0006/13765/БТ, а також у довідці перевірки від 13 січня 2016 року, проте зазначені обставини, зокрема, які конкретно правопорушення вчинені ПАТ "Комерційний банк "Преміум" та на підставі яких норм права, залишилися не дослідженими і не з'ясованими судами, а суди, ухвалюючи рішення у цій справі, обмежились лише встановленням факту відсутності загрози інтересам вкладників та інших кредиторів банку.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, Вищий адміністративний суд України погодився з їх висновками, що НБУ як єдиний регулятор безпеки та фінансової стабільності банківської системи мав право і застосував захід впливу у вигляді позбавлення ПАТ "Комерційний банк "Преміум" ліцензії та його ліквідації, але неадекватно вчиненим правопорушенням, чим порушив принцип пропорційності.

Проте суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили межі втручання в дискреційні повноваження НБУ щодо застосування заходів впливу у разі порушення банками або особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ, законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації доходів (відмиванню) доходів, одержаних злочинних шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення та здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.

Таким чином, лише після встановлення цих та інших обставин, які мають суттєве значення для вирішення справи, зокрема і щодо систематичного порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, можна дійти висновку щодо обґрунтованості застосування статей 73, 77 Закону N 2121-III, тобто застосування заходу впливу у вигляді ліквідації ПАТ "Комерційний банк "Преміум" за систематичне порушення законодавства з питань фінансового моніторингу та висновку щодо співмірності його застосування вчиненим порушенням.

Враховуючи зазначене, суди без належного з'ясування фактичних обставин справи передчасно дійшли висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є обґрунтованими.

Водночас для ухвалення рішення по суті позовних вимог з урахуванням наведеного вище правового висновку Верховного Суду України необхідно повно, всебічно та об'єктивно дослідити всі докази у справі та дати їм належну оцінку.

Верховний Суд України, розглядаючи справу у межах визначеної главою 3 розділу IV КАС компетенції, позбавлений можливості встановлювати необхідні обставини у цій справі та усувати ті порушення, які можуть бути усунуті лише під час нового судового розгляду.

У зв'язку з цим постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду слід вжити передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, та постановити законне й обґрунтоване рішення.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (Закон N 1402-VIII), статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву Національного банку України задовольнити частково.

Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2016 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 14 листопада 2016 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до окружного адміністративного суду міста Києва.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий

О. Ф. Волков

Судді:

М. І. Гриців

 

О. Б. Прокопенко

 

* * *

ОКРЕМА ДУМКА

судді Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України Волкова О. Ф. у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України (далі - НБУ), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), Головного територіального управління юстиції у м. Києві, третя особа - публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Преміум" (далі - Банк), про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії.

Верховний Суд України постановою від 1 серпня 2017 року у цій справі скасував постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2016 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 14 листопада 2016 року. Справу направив на новий розгляд до окружного адміністративного суду міста Києва.

Ухвалюючи таке рішення, Верховний Суд України висловив правовий висновок, зокрема, про те, що позивач у цій справі, який є акціонером, до того ж і власником істотної участі в Банку, мав право звертатися до суду у зв'язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу N 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

Не погоджуючись із таким висновком Верховного Суду України щодо можливості оспорити в суді акт НБУ стосовно відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку акціонером цього банку, вважаю за необхідне висловити свою окрему думку про таке.

Згідно зі статтею 66 Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III) державне регулювання діяльності банків здійснюється НБУ у формах адміністративного та індикативного регулювання. До адміністративного регулювання належать такі дискреційні повноваження НБУ: 1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності; 2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; 3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; 4) нагляд за діяльністю банків; 5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 7 Закону України від 20 травня 1999 року N 679-XIV "Про Національний банк України" (далі - Закон N 679-XIV) НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.

Головна мета банківського регулювання і нагляду - це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України (частини перша та друга статті 55 Закону N 679-XIV).

Крім того, за змістом частини третьої статті 55 Закону N 679-XIV постійний нагляд НБУ здійснює за дотриманням банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів й фізичними особами.

У статті 15 Закону N 679-XIV визначені дискреційні повноваження Правління НБУ, в яких, поміж інших, йому надано право приймати рішення, зокрема, про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону N 2121-III та інших законів України.

Виключний перелік заходів впливу НБУ та коло осіб, до яких вони можуть бути застосовані, передбачені статтею 73 Закону N 2121-III. Так, згідно з пунктом 13 частини першої зазначеної норми НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати такий захід впливу, як відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи.

За правилами пункту 3 частини другої статті 77 Закону N 2121-III НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.

У статті 2 Закону N 2121-III визначено дефініцію терміну "банківська ліцензія", відповідно до якого - це документ, який видається НБУ в порядку та на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.

Тобто, такий вид заходу впливу, як відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку, може бути застосовано лише НБУ та тільки до юридичної особи, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банку.

Право на оскарження в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльності НБУ чи його посадових осіб надано банку або іншим особам, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ (стаття 79 Закону N 2121-III).

При цьому відповідно до статті 72 Закону N 2121-III до осіб, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ, належать, зокрема, власники істотної участі у банку.

Істотна участь - це пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Особа визнається власником опосередкованої істотної участі незалежно від того, чи здійснює така особа контроль прямого власника участі в юридичній особі або контроль будь-якої іншої особи в ланцюгу володіння корпоративними правами такої юридичної особи (стаття 2 Закону N 2121-III).

Крім цього, відповідно до пункту 2.5 глави 2 розділу I Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою Правління НБУ від 17 серпня 2012 року N 346 (Положення N 346), до інших осіб, які є об'єктом перевірки НБУ відповідно до Закону N 2121-III, НБУ може застосовувати лише письмове застереження, накладення штрафів, тимчасову, до усунення порушення, заборону використання власником істотної участі у банку права голосу (тимчасову заборону права голосу).

Тобто, до цих інших осіб НБУ не вправі застосувати такий захід впливу, як відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку, оскільки такий захід може бути застосовано виключно до банківських установ.

Разом з цим у справі, яка розглядалась, об'єктом перевірки НБУ був не позивач, який є власником істотної участі у Банку, а саме Банк, та до останнього було застосовано відповідний захід впливу, виражений у рішенні, яке є актом індивідуальної дії у сфері публічно-правових відносин, тобто цей акт стосується конкретної, в цьому випадку юридичної особи та породжує конкретні адміністративно-правові відносини, обумовлені цим актом.

За загальним правилом індивідуальні акти можуть бути оскаржені лише особами, безпосередні права, свободи чи охоронювані законом інтереси яких такими актами порушені.

Обов'язковою ознакою правового акта індивідуальної дії суб'єкта владних повноважень є створення ним юридичних наслідків у формі прав, обов'язків, їх зміни чи припинення.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

У Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

При цьому особа на власний розсуд визначає, чи порушені її права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки цієї особи у сфері публічно-правових відносин.

З цього випливає, що звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не виключно способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Акціонер може захищати свої безпосередні права чи охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства.

При цьому порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі третіми особами, прав чи охоронюваних законом інтересів акціонерного товариства, які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом інтересів його акціонерів, визначається законом.

Права та інтереси фізичної особи - акціонера Банку в аспекті господарських правовідносин, на які вказує позивач, не є тотожними правам та інтересам акціонерного товариства у спірних правовідносинах.

Разом з цим аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що законодавець дав можливість оскаржити в суді рішення НБУ саме особі, щодо якої воно застосовується.

Водночас у цьому випадку, з урахуванням того, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (Закон N 4452-VI) (далі - Закон N 4452-VI) з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку [загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)] та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту), а керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку, в силу вимог статті 48 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду як особі, яка здійснює повноваження органів управління банку, має право оскаржити оспорювану постанову НБУ.

Крім того, у цій постанові Верховного Суд України містяться посилання на висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria, у якій ЄСПЛ зазначив: "Суд також нагадує, що зневажання правосуб'єктності компанії стосовно того питання, чи є вона "особою", яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або - у випадку ліквідації або банкрутства - через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece)".

Разом з тим у цій же справі ЄСПЛ нагадав загальне правило про можливість подавати скарги від імені компанії органами, уповноваженими представляти їх на підставі установчих документів, або особами, уповноваженими діяти при ліквідації або банкрутстві організації. Проте, визнаючи наявність у цій справі виняткових обставин, які дозволяють розглядати як потерпілого ("жертву порушення") не банк, а компанію, яка є його основним акціонером, ЄСПЛ кваліфікував як причину звернення зі скаргою сукупність подій, які привели спочатку до призначення в банк тимчасової адміністрації, а потім і конкурсного керуючого. Скарга була подана з приводу дій саме цих осіб. Хоча формально представляти банк могли тільки тимчасова адміністрація і конкурсний керуючий, через конфлікт інтересів між банком і цими особами дії останніх не повинні розглядатися як дії від імені банку.

Таким чином, викладений у цій постанові Верховного Суду України висновок щодо можливості оскаржити до суду оспорювану постанову НБУ позивачем, який є акціонером Банку, є помилковим.

 

Суддя Верховного Суду України

О. Ф. Волков


 
Copyright © 2006-2018 epicentre.com.ua. All rights reserved.