РАДА СУДДІВ ГОСПОДАРСЬКИХ СУДІВ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

від 14 листопада 2014 року N 315

Про звернення до Пленуму Верховного Суду України та Ради з питань судової реформи при Президентові України

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ прийнятою 17 жовтня 2014 року постановою N 12 (Постанова N 12) звернувся до Верховного Суду України з проханням про направлення до Конституційного Суду України конституційного подання щодо визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремих положень Закону України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року N 1682-VII (Закон N 1682-VII), а саме положень пункту 13 частини другої статті 3 (Закон N 1682-VII), пункту 5 частини сьомої статті 3 (Закон N 1682-VII), підпункту 2 пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень (Закон N 1682-VII), а також частин третьої (Закон N 1682-VII), дев'ятої (Закон N 1682-VII), десятої статті 3 (Закон N 1682-VII) в частині притягнення до юридичної відповідальності суддів та застосування до них заборони, передбаченої частиною четвертою статті 1 названого Закону (Закон N 1682-VII).

Зазначена постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (Постанова N 12) підтримана зборами суддів Вищого господарського суду України (рішення від 29 жовтня 2014 року N 2).

Крім того, рішенням XII позачергового з'їзду суддів України від 26 вересня 2014 року "Про забезпечення незалежності суддів та підвищення авторитету судової влади в Україні" визнано неприпустимим прийняття законодавчих актів та/або внесення до них змін, які обмежують гарантії незалежності судів та суддів, та рекомендовано Голові Верховного Суду України скликати Пленум Верховного Суду України для прийняття рішення про звернення до Конституційного Суду України з питання конституційності законів, які обмежують гарантії незалежності судів та суддів.

З огляду на викладене та актуальність питань, порушених у згаданих зверненнях суддівських колективів до Верховного Суду України щодо Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII), враховуючи завдання суддівського самоврядування, визначені статтею 113 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Радою суддів господарських судів України визнано за доцільне обговорити постанову пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року N 12 (Постанова N 12), а також питання дотримання конституційних гарантій незалежності суддів та їх правового захисту під час реалізації норм Закону України "Про очищення влади".

Обговоривши постанову пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року N 12 (Постанова N 12) та питання дотримання конституційних гарантій незалежності суддів та їх правового захисту під час реалізації норм Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII), керуючись статтею 113, пунктами 2, 5, 6 частини шостої статті 122 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Рада суддів господарських судів України вирішила:

1. Підтримати необхідність направлення до Конституційного Суду України конституційного подання щодо визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремих положень Закону України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року N 1682-VII (Закон N 1682-VII), зазначених у постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року N 12 (Постанова N 12), та інших положень названого Закону, що впливають на забезпечення конституційних гарантій незалежності суддів та їх правового захисту, з мотивів, обґрунтування яких додається.

2. Доручити Голові Ради суддів господарських судів України Удовиченку О. С. звернутися до Голови Верховного Суду України з проханням довести це рішення до відома Пленуму Верховного Суду України та врахування, у разі визнання за можливе, під час розгляду звернень суддівських колективів щодо Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII).

3. Доручити Голові Ради суддів господарських судів України Удовиченку О. С. звернутися до Ради з питань судової реформи при Президентові України з проханням взяти до уваги порушені в цьому рішенні питання та розглянути можливість підготовки відповідного проекту Закону України про внесення змін до Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII).

 

Голова Ради суддів
господарських судів України

О. Удовиченко

 

Додаток
до рішення Ради суддів господарських судів України
14.11.2014 N 315

Про необхідність направлення до Конституційного Суду України конституційного подання щодо визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремих положень Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII), зазначених у постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року N 12 (Постанова N 12), та інших положень названого Закону, що впливають на забезпечення конституційних гарантій незалежності суддів та їх правового захисту

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ прийнятою 17 жовтня 2014 року постановою N 12 (Постанова N 12) звернувся до Верховного Суду України з проханням про направлення до Конституційного Суду України конституційного подання щодо визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремих положень Закону України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року N 1682-VII (Закон N 1682-VII), а саме положень пункту 13 частини другої статті 3 (Закон N 1682-VII), пункту 5 частини сьомої статті 3 (Закон N 1682-VII), підпункту 2 пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень (Закон N 1682-VII), а також частин третьої (Закон N 1682-VII), дев'ятої (Закон N 1682-VII), десятої статті 3 (Закон N 1682-VII) в частині притягнення до юридичної відповідальності суддів та застосування до них заборони, передбаченої частиною четвертою статті 1 названого Закону (Закон N 1682-VII).

Зазначена постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (Постанова N 12) підтримана зборами суддів Вищого господарського суду України (рішення від 29 жовтня 2014 року N 2).

Крім того, рішенням XII позачергового з'їзду суддів України від 26 вересня 2014 року "Про забезпечення незалежності суддів та підвищення авторитету судової влади в Україні" визнано неприпустимим прийняття законодавчих актів та/або внесення до них змін, які обмежують гарантії незалежності судів та суддів, та рекомендовано Голові Верховного Суду України скликати Пленум Верховного Суду України для прийняття рішення про звернення до Конституційного Суду України з питання конституційності законів, які обмежують гарантії незалежності судів та суддів.

Рада суддів господарських судів України, підтримуючи зазначені звернення суддівських колективів щодо Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII), додатково вважає за необхідне зазначити таке.

1. Відповідно до частин першої, п'ятої статті 124, частини першої статті 126, пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України; незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 13 червня 2007 року N 8 "Про незалежність судової влади", ґрунтуючись на приписах, зокрема, статей 124, 126 Конституції України, наголосив на тому, що судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України. Органи, які вирішують питання про дисциплінарну відповідальність та відповідальність за порушення присяги судді, не наділені законом повноваженнями оцінювати законність судового рішення. Голови судів та інші судді, які обіймають адміністративні посади в судах, органи суддівського самоврядування, кваліфікаційні комісії, Вища рада юстиції, органи та посадові особи законодавчої та виконавчої влади не мають повноважень перевіряти правовий зміст судових рішень.

Конституційні гарантії неможливості притягнення суддів до відповідальності за їх позиції, викладені у судових рішеннях, ґрунтуються на європейських стандартах незалежності суддів, за якими судді повинні бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладаючись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство (підпункт "d" пункту 2 принципу I Рекомендації N R (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи "Незалежність, дієвість та роль суддів" від 13 жовтня 1994 року; пункт 55 Висновку N 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів для Комітету Міністрів Ради Європи про принципи та правила, що регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, етичні норми, несумісну з посадою поведінку та неупередженість від 19 листопада 2002 року).

У Висновку N 10 (2007) Консультативної Ради європейських суддів "Судова влада на службі суспільства" від 23 листопада 2007 року наголошено на неможливості збереження судової незалежності або демократичного балансу гілок влади у випадку, якщо суддя може бути притягнений до відповідальності через його рішення.

У зв'язку з цим у підтриманому постановою пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року N 12 (Постанова N 12) зверненні до Верховного Суду України слушно порушено питання щодо неузгодженості положень Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) з гарантіями неможливості притягнення суддів до відповідальності за їх рішення.

2. У зверненнях суддівських колективів порушується питання щодо невідповідності Конституції України (неконституційності) положень пункту 13 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII).

Разом з тим, вбачається необхідність надання оцінки щодо наявності ознак неконституційності не лише пункту 13 частини другої статті 3 зазначеного Закону (Закон N 1682-VII), а й в цілому частини другої цієї статті (Закон N 1682-VII). Також з аналогічних підстав, наведених далі, ознаки неконституційності вбачаються у положеннях частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) і пункті 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону (Закон N 1682-VII) з огляду на таке.

У Законі України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) передбачено звільнення з подальшою забороною обіймати будь-які посади у будь-яких органах державної влади чи органах місцевого самоврядування протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом (частина третя статті 1 (Закон N 1682-VII)) для осіб, які:

а) у період з 25 лютого 2010 року до 22 лютого 2014 року обіймали сукупно не менше одного року посади, зазначені в частині першій статті 3 зазначеного Закону (Закон N 1682-VII). При цьому такі особи звільняються безпосередньо на підставі пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону (Закон N 1682-VII) лише за одним самим фактом перебування на одній чи декількох посад без проведення будь-яких перевірок щодо цих осіб;

б) у період з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року обіймали перелічені у частині другій статті 3 Закону (Закон N 1682-VII) посади та не були звільнені з цих посад за власним бажанням.

Наведені норми Закону України "Про очищення влади" ґрунтуються на презумпції вини посадових осіб, зазначених у частинах першій (Закон N 1682-VII) і другій статті 3 цього Закону (Закон N 1682-VII), які цим Законом, а не в порядку судового провадження визнаються винними: у скоєнні узурпації влади; у підриві основ національної безпеки і оборони України; у протиправному порушенні прав і свобод людини (мета люстрації згідно з частиною другою статті 1 Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII)).

Такий законодавчий підхід за відсутності в Законі України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) механізму застосування люстраційних заходів з обов'язковим доказовим доведенням вини кожної конкретної посадової особи в тому, що вона своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю вчиняла протиправні дії, не відповідає, насамперед, конституційним засадам притягнення особи до відповідальності, а саме конституційним приписам про те, що: юридична відповідальність особи має індивідуальний характер; особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (статті 61, 62 Конституції України).

Конституційний Суд України у Рішенні від 30 травня 2001 року N 7-рп/2001 у справі про відповідальність юридичних осіб наголосив на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина: Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (статті 58, 61, пункти 1, 22 частини першої статті 92 Конституції України) (абзац шостий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1096 (1996) від 27 червня 1996 року "Про заходи, спрямовані на ліквідацію спадку колишніх комуністичних тоталітарних режимів" акцентовано на обов'язковості відповідності люстраційних заходів таким критеріям: по-перше, в кожному окремому випадку має бути доведена вина, яка є скоріш індивідуальною, а не колективною - і це підкреслює необхідність індивідуального, а не колективного застосування законів про люстрацію; по-друге, має бути гарантовано право на захист та презумпція невинуватості (пункт 12).

Жодна особа не може бути піддана люстраційним санкціям виключно на підставі членства в організації або діяльності на користь будь-якої організації, які були правомірними під час існування такої організації або вчинення такої діяльності, або на підставі особистих поглядів або переконань (пункт 13 зазначеної Резолюції ПАРЄ).

Застосований у Законі України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) законодавчий підхід не відповідає також принципам правової держави, верховенства права (статті 1, 8 Конституції України).

Як зазначено в Звіті Європейської комісії "За демократію через право" (Венеціанська комісія) щодо верховенства права від 28 березня 2011 року N 512/2009, однією з ключових рис верховенства права є те, що жодна людина не може зазнавати покарання, окрім як у випадку явного порушення закону, який повинен забезпечувати визначеність та передбачуваність, щоб ним могли керуватися громадяни при виконанні дій чи здійсненні будь-яких операцій, і який не повинен дозволяти карати особу ретроспективно. Там, де має місце дискреція, є простір для свавільності. Законність як елемент верховенства права передбачає те, що жодна особа не може бути покарана, якщо вона не порушила попередньо введений в дію або встановлений закон (пункти 1, 2, 9, 35, 40, 41 Звіту).

До того ж Верховна Рада України, приймаючи 16 вересня 2014 року Закон України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII), яким презюмовано винність осіб у здійсненні заходів з узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України, протиправного порушення прав і свобод людини, визнала їх винними у вчиненні таких дій, тим самим фактично здійснила функцію правосуддя, що за статтею 124 Конституції України здійснюється виключно судами у передбачених законом формах.

Крім того, Законом України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) передбачено його зворотну дію, що, безперечно, порушує частину першу статті 58 Конституції України (закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи), а також принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), за яким держава має забезпечувати прогнозованість законів і послідовність їх застосування (згаданий Звіт Венеціанської комісії щодо верховенства права від 28 березня 2011 року N 512/2009).

За тлумаченням Конституційного Суду України, викладеним у пункті 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року N 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів, відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу.

Закладений у Конституції України принцип заборони зворотної дії закону торкається не лише санкцій (відповідальності), а й стосується диспозиції норм (поведінки особи). Адже з нього також випливає, що не можуть мати зворотної сили юридичні норми, які встановлюють нові права і обов'язки чи заборони, оскільки порушення таких прав, невиконання таких обов'язків, недотримання таких заборон завжди буде новим видом, новим "складом" правопорушень. Відповідно до частин першої, третьої статті 57 Конституції України кожному гарантовано право знати свої права і обов'язки; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

На порушення зазначених положень статей 57, 58 Конституції України Закон України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) створює законодавчу презумпцію, протилежну існуючій нині теорії законності.

3. Законом України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) передбачено застосування люстраційних обмежень (частини третя (Закон N 1682-VII), четверта статті 1 (Закон N 1682-VII)) до професійних суддів, членів Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника (пункт 4 частини першої статті 2 (Закон N 1682-VII)) за такими критеріями:

а) якщо ці особи у період з 25 лютого 2010 року до 22 лютого 2014 року обіймали сукупно не менше року посаду (посади), зазначені в частині першій статті 3 названого Закону (Закон N 1682-VII), в тому числі посади члена Вищої ради юстиції (крім Голови Верховного Суду України), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;

б) якщо ці особи у період з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року обіймали посаду (посади), зазначені в частині другій статті 3 зазначеного Закону (Закон N 1682-VII), в тому числі перелічені вище, та не були звільнені у вказаний період з відповідної посади за власним бажанням;

в) якщо суддями виносилися судові рішення, за прийняття яких передбачено застосування люстраційних заходів, зокрема, за критеріями, визначеними пунктом 13 частини другої (Закон N 1682-VII), частиною третьою (Закон N 1682-VII), частиною шостою (Закон N 1682-VII), пунктами 2 (Закон N 1682-VII), 5 частини сьомої статті 3 Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII).

У зв'язку з наведеними законодавчими положеннями слід звернути увагу на те, що згідно з частиною першою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом мають бути реально забезпечені. Тому зниження рівня гарантій незалежності суддів у разі прийняття нових законів чи внесення змін до чинних законів є неприпустимим (абзаци перший, сьомий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 19-рп/2004 у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу).

У Консультативному висновку Європейської комісії "За демократію через право" (Венеціанська комісія) від 13 жовтня 2009 року N 524/2009 (CDL-AD (2009) 044) до Закону щодо очищення вищих посадових осіб державного управління та виборних осіб Албанії визнано за доцільне звернутися до питання конституційних і правових гарантій мандата посадових осіб найважливіших державних інститутів, а також суддів і прокурорів. Ці гарантії полягають, з одного боку, в конкретних, вичерпних підставах для припинення їх повноважень, а з іншого боку, в спеціальних процедурах для такого припинення. Ці процедури є складовими елементами конституційного статусу вказаних державних установ. Це означає, що заміна конкретних процедур іншими, менш захищеними, зменшує статус цих установ. Аналогічно, скорочення процедур, передбачених в Конституції та конституційних законах, а саме заміна рішень відповідних органів на рішення відповідно до Закону про люстрацію, послаблює засади наданого їм конституційного та правового захисту (пункт 153 Висновку).

Як зазначалося, Законом України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) порушуються гарантії неможливості притягнення суддів до відповідальності за їх рішення.

Крім того, вбачаються порушення частини першої статті 61 Конституції України (ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення), оскільки професійні судді та члени Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України вже є суб'єктами відповідальності (при цьому так само колективної, що не відповідає частини другій статті 61 Конституції України щодо індивідуального характеру юридичної відповідальності) за рішення та діяльність на певних посадах у періоди, визначені частинами першою (Закон N 1682-VII), другою статті 3 Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) (25.02.2010 р. - 22.02.2014 р.; 21.11.2013 р. - 22.02.2014 р.).

Так, на теперішній час стосовно суддів судів загальної юрисдикції згідно з приписами статей 2 (Закон N 1188-VII), 3 Закону України "Про відновлення довіри до судової влади в Україні" (Закон N 1188-VII) здійснюється перевірка, змістом якої є винесені цими суддями одноособово або у складі колегії суддів рішення, пов'язані з реалізацією прав і свобод громадян у період з 21 листопада 2013 року до дня набрання чинності названим Законом (до 11 квітня 2014 року). За наслідками цієї перевірки суддя може бути звільнений з посади згідно зі статтею 7 цього Закону (Закон N 1188-VII) через порушення присяги судді.

Стосовно ж членів Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Законом України "Про відновлення довіри до судової влади в Україні" (Закон N 1188-VII) також було передбачено аналогічні люстраційним санкції (негативні юридичні наслідки) за діяльність у складі цих органів: 1) звільнення; 2) заборона обіймати ці посади будь-коли у майбутньому (довічно).

Повторне прийняття аналогічних санкцій стосовно членів Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України тепер вже згідно із пунктом 4 частини першої статті 2 (Закон N 1682-VII), пункту 6 частини першої (Закон N 1682-VII), пункту 2 частини другої статті 3 (Закон N 1682-VII), пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) є порушенням цитованого припису частини першої статті 61 Конституції України.

4. Окремої уваги вимагає підпункт 3 пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) та внесені ним до частини першої статті 53 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" зміни, за якими відтепер перебування на посаді судді є несумісним не лише із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом, а також якщо суддя є особою, до якої застосовуються заборони, передбачені статтею 1 Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII).

Отже, підставою для звільнення суддів, до яких застосовуватимуться люстраційні заходи, має стати пункт 4 частини п'ятої статті 126 Конституції України - порушення вимог щодо несумісності.

Проте норми частини першої статті 53 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" повинні ґрунтуватися на приписах частини другої статті 127 Конституції України, які на конституційному рівні визначають вимоги щодо несумісності посади судді з іншою діяльністю та не містять жодних положень або посилань, які могли б стати конституційною підставою для законодавчих змін, внесених Законом України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) до статті 53 зазначеного Закону.

Крім того, згідно з позицією Конституційного Суду України, викладеною в Рішенні від 13 травня 1997 року у справі щодо несумісності депутатського мандата, законодавчі вимоги щодо несумісності не мають зворотної дії у часі. При цьому Судом було розтлумачено, що стаття 58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

До того ж, частиною другою статті 58 Основного Закону прямо встановлено, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

З огляду на наведені приписи статті 58 Конституції України слід зауважити, що в Законі України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) немає жодних застережень стосовно надання зворотної сили положенням цього Закону, зокрема, в частині про розширення вимог щодо несумісності перебування на посаді судді на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, та, що головне, не може бути передбачено таких вимог через заборону, встановлену частиною першою статті 58 Конституції України.

Так само професійні судді, надаючи згоду на відрядження для роботи у Вищій раді юстиції або у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України згідно з частиною четвертою статті 53 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходили з тих вимог щодо несумісності перебування на суддівській посаді, які були закріплені частиною першою цієї статті Закону на час надання ними такої згоди та в яких були відсутні положення щодо несумісності роботи в цих органах з подальшим виконанням повноважень судді.

Більше того, частина третя статті 19 Закону України "Про Вищу раду юстиції" передбачає, що особи, призначені до складу Вищої ради юстиції, крім народних депутатів України, на час виконання обов'язків членів Вищої ради юстиції на постійній основі прикомандировуються до Вищої ради юстиції із збереженням за ними посад, які вони займали, та відповідних пільг. Аналогічно частина п'ята статті 92 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачає збереження статусу та місця роботи за членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на час здійснення повноважень. Такі самі гарантії збереження місця роботи закріплено в загальному порядку і в статті 118 Кодексу законів про працю України (гарантії для працівників, обраних на виборні посади).

5. Відповідно до статті 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів.

Натомість Законом України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII), зокрема, у частині третій статті 1 (Закон N 1682-VII), частинах першій (Закон N 1682-VII), третій статті 4 (Закон N 1682-VII), пункті 1 частини п'ятої статті 5 (Закон N 1682-VII), передбачено подання особами, щодо яких здійснюються люстраційні заходи (в тому числі суддями), власноручно написаних заяв про застосування до них передбачених цим Законом заборон. Відмова від подання такої заяви, не подання її у встановлений Законом строк або недостовірність відомостей, зазначених у заяві про застосування люстраційних заходів, має наслідком застосування таких заходів у вигляді або звільнення із займаної посади із подальшою забороною обіймати будь-які посади у будь-яких органах державної влади чи органах місцевого самоврядування протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом (частина третя статті 1 (Закон N 1682-VII)).

6. У Законі України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) відсутній механізм забезпечення гарантованого статтею 55 Конституції України права на захист. Так, згідно з частиною першою, другою названої статті Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Якщо держава вирішує вжити люстраційні заходів, вона повинна надати особам, до яких такі заходи будуть застосовуватись, всі передбачені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод процесуальні гарантії для будь-яких процедур, пов'язаних із застосуванням цих заходів (пункт 115 рішення Європейського суду з прав людини від 14 лютого 2006 року у справі "Турек проти Словакії").

У рішенні від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України" (Рішення) Європейський суд з прав людини зазначив, що законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (пункти 184 (Рішення), 186 (Рішення)).

Натомість, не зважаючи на наведені вимоги, за загальним правилом, вміщеним у частині восьмій статті 1 Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII), рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку, а частиною одинадцятою статті 5 Закону (Закон N 1682-VII) конкретизовано, що оскарженим до суду може бути висновок органу, який проводив перевірку, а не рішення про застосування люстраційних заходів. Важливо також, що названим Законом не передбачено навіть вимоги, а так само порядку і строків ознайомлення особи з висновком органу перевірки, що робить неможливим його оскарження до суду.

Такий законодавчий механізм порушує конституційні гарантії права на судовий захист, оскільки: 1) визначає можливість оскарження лише висновку за результатами люстраційної перевірки, а не рішень, що приймаються на підставі цього висновку; 2) норми Закону України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII), які мають пріоритетне значення перед іншими законодавчими положеннями згідно з пунктом 3 Прикінцевих і перехідних положень цього Закону (Закон N 1682-VII), не узгоджено з нормами процесуального законодавства України. Тож не зрозуміло, які рішення повноважні приймати суди у межах Закону за результатами розгляду позовів, поданих особами, до яких застосовано люстраційні заходи з метою захисту прав цих осіб. Це є суттєвим порушенням не лише приписів статті 55 Конституції України, а й статті 57 Основного Закону щодо права особи знати свої права.

У пункті 108 згаданого консультативного висновку Європейської комісії "За демократію через право" (Венеціанська комісія) від 13 жовтня 2009 року N 524/2009 (CDL-AD (2009) 044) до Закону щодо очищення вищих посадових осіб державного управління та виборних осіб Албанії вказано на недолік Закону про люстрацію, що не може бути усунуто за допомогою процедури судового оскарження: Закон не містить положень щодо надання суду права визнавати сертифікат про проходження перевірки недійсним внаслідок окремих обставин в індивідуальних випадках. У випадку якщо суд уповноважений примати рішення тільки про відповідність порядку надання сертифіката положенням Закону, суди не зможуть доповнювати такі рішення власними критеріями та стандартами (така ж позиція викладена у пункті 116 рішення Європейського суду з прав людини від 24 червня 2008 року у справі "Адамсон проти Латвії").

Відсутність у Законі України "Про очищення влади" (Закон N 1682-VII) належного механізму судового захисту унеможливлює звернення за захистом порушених прав до Європейського суду з прав людини, що порушує в свою чергу частину четверту статті 55 Конституції України, за якою кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.


 
Copyright © 2006-2019 epicentre.com.ua. All rights reserved.