ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

14.12.2016 р.

Справа N 5015/3297/12

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Вовка І. В. (головуючого, доповідача), Кондратової І. Д., Стратієнко Л. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу приватного підприємства "Автотехнобудсервіс" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.09.2016 року у справі N 5015/3297/12 за позовом першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд", приватного підприємства "Автотехнобудсервіс", треті особи: регіональне відділення Фонду державного майна України, центральне спеціалізоване будівельне управління Міністерства оборони України, комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", департамент капітального будівництва Міністерства оборони України, адміністративний департамент Міністерства оборони України, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, встановив:

У серпні 2012 року заступник військового прокурора Західного регіону України звернувся до господарського суду Львівської області в інтересах держави в особі Міністерства оборони України із позовом до відповідачів про визнання недійсним укладеного між ними договору купівлі-продажу від 23.07.2003 року N 16 щодо відчуження нерухомого майна, що розташоване по вул. Лесі Українки, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області.

Позов обґрунтовано тим, що оскаржуваний договір було укладено без дотримання встановленого законодавством порядку відчуження державного нерухомого майна, а саме за відсутності дозволу Міністерства оборони України та без відповідного погодження з Фондом державного майна України або його регіональним відділенням, обов'язковість якого передбачено п. 6 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 30.07.99 року N 1477, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19.08.99 року за N 573/3866 (далі - Положення).

Справа розглядалася господарськими судами неодноразово.

Рішенням господарського суду Львівської області від 08.01.2013 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 року рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 05.11.2013 року зазначені судові рішення скасовано та справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням господарського суду Львівської області від 12.03.2015 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2015 року (судді: Хабіб М. І., Данко Л. С., Зварич О. В.), в позові відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 28.07.2015 року зазначені судові рішення скасовано та справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням господарського суду Львівської області від 14.03.2016 року (судді: Артимович В. М., Цікало А. І., Фартушок Т. Б.) в позові відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 08.09.2016 року (судді: Матущак О. І., Дубник О. П., Скрипчук О. С.) зазначене рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено та визнано недійсним договір купівлі-продажу від 23.07.2003 року N 16 щодо відчуження операторської будівлі АЗС, загальною площею 16,3 кв. м, споруди мийки, загальною площею 3,2 кв. м, що розташовані по вул. Лесі Українки, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області.

У касаційній скарзі відповідач ПП "Автотехнобудсервіс" вважає, що судом апеляційної інстанції порушено і неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняту ним постанову скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

У відзиві на касаційну скаргу прокурор вважає, що постанова апеляційного господарського суду у справі є законною та просить залишити її без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Відзиви на касаційну скаргу від інших сторін та третіх осіб до суду не надходили.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.11.2016 року було продовжено строк розгляду касаційної скарги на п'ятнадцять днів та її розгляд відкладено на 14.12.2016 року.

Заслухавши пояснення прокурора та представника позивача, дослідивши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи і прийняті в ній судові рішення, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, що 10.02.2003 року начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України Д. В. І. затверджений бізнес-план державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" на 2003 рік, пунктами 25, 26 якого передбачено продаж в I - II кварталах споруди мийки будівельної техніки та будівлі АЗС в с. Малехів Жовківського району Львівської області.

23.07.2003 року між ДП МО України "Західвійськбуд" як продавцем та ПП "Автотехнобудсервіс" як покупцем укладено договір купівлі-продажу N 16 нерухомого майна - операторської будівлі автозаправної станції площею 16,3 кв. м та споруди мийки площею 3,2 кв. м, на виконання умов якого продавець передав нерухоме майно, а покупець перерахував продавцю кошти згідно з умовами договору.

09.06.2008 року Територіальним Західним контрольно-ревізійним управлінням Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МО України "Західвійськбуд". У п. 4 Акта ревізії зазначено про відчуження ДП МО України "Західвійськбуд" на підставі Бізнес-плану на 2003 рік операторської будівлі КТП загальною площею 16,3 кв. м та споруди мийки загальною площею 3,2 кв. м.

Приватним підприємством "Автотехнобудсервіс" в суді першої інстанції подано заяву про застосування строків позовної давності.

Предметом даного судового розгляду є вимоги військового прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна у зв'язку з укладенням спірного правочину з порушенням порядку відчуження об'єктів державної власності.

Висновок суду першої інстанції про відмову в позові обґрунтовано тим, що відчуження нерухомого майна за договором від 23.07.2003 року N 16, яке належало державному підприємству Міністерства оборони України "Західвійськбуд", відбулось з порушенням чинного на той час законодавства без дозволу органу управління майном - Міністерства оборони України та без погодження з Фондом державного майна України чи його територіальними органами. Однак, враховуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, самі по собі допущені органами публічної влади порушення при укладенні правочину не можуть бути безумовною підставою для визнання договорів купівлі-продажу недійсним, а тому, оскільки відсутні порушення з боку ПП "Автотехнобудсервіс" щодо укладення оспорюваного договору, відсутнє порушення прав позивача.

Крім того, рішення суду першої інстанції обґрунтовано пропуском позовної давності, оскільки військова прокуратура Західного регіону України станом на 2004 рік, здійснюючи перевірку законності реалізації майна по вул. Личаківській 27, у м. Львові, знала про наявність бізнес-плану на 2003 рік та досліджувала його, а тому у ході здійсненні згаданої перевірки однозначно могла довідатись про наявність договору від 23.07.2003 року N 16 та про відсутність згоди Міністерства оборони України і погодження Фонду державного майна України на його укладення, витребувавши у межах своїх повноважень усі господарські договори, укладені ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" щодо відчуження об'єктів, зазначених у вказаному бізнес-плані.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення місцевого господарського суду та задовольняючи позов про визнання недійсним договору виходив з того, що оскільки відчуження об'єкта державної власності відбулось з порушенням законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, без дозволу на відчуження майна суб'єкта управління та без згоди Фонду державного майна України то, з урахуванням поважності причин пропуску позовної давності, договір слід визнати недійсним.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

На момент укладення оспорюваного договору діяли норми Цивільного кодексу УРСР 1963 року та Закону України "Про власність" 1991 року, Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" 1999 року у відповідних редакціях.

Статтями 224 та 225 ЦК УРСР 1963 встановлено, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Відповідно до ст. ст. 4, 37 Закону України "Про власність" власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

За змістом статуту державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд", затвердженого наказом Міністра оборони України N 27 від 29.01.98 року, зареєстрованого 24.06.98 року, підприємство засноване на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Засновником підприємства є Міністерство оборони України, що є органом управління майном.

Згідно п. п. 2.1, 4.2, 4.4 вказаного статуту, підприємство створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних сил України і інших замовників - юридичних та фізичних осіб України та інших держав незалежно від форм власності.

Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання.

Відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений чинним законодавством.

В силу ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Враховуючи викладене, державне підприємство Міністерства оборони України "Західвійськбуд" не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України (військовою частиною) в розумінні названого Закону, він є державним підприємством, створеним з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних Сил України і інших замовників. За державним підприємством Міністерства оборони України "Західвійськбуд" було закріплене на праві повного господарського відання майно, що є державною власністю. Органом управління майном державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" є Міністерство оборони України. За оспорюваним договором купівлі - продажу державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" відчужив державне майно, яке згідно із Положенням (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затв. наказом Мінфіну України від 27.04.2000 року N 92, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18.05.2000 року за N 288/4509, належало до основних засобів підприємства.

На момент укладення договору порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, було врегульовано Положенням, пунктом 4 якого встановлено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном (надалі - орган управління майном), за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, Фондом майна Автономної Республіки Крим.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відчуження спірного майна відбулося без відповідного рішення про надання згоди на таке відчуження органом управління майном - Міністерством оборони України, та за відсутності погодження з Фондом державного майна, як це передбачено Порядком.

За змістом п. 6 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких встановлений попереднім законодавством, не сплив до 1 січня 2004 року.

Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних правовідносин застосовується правила про позовну давність, передбачені Цивільним кодексом Української РСР 1963 року (п. 5 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року N 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" із змінами і доповненнями).

Оскільки термін позовної давності за позовом прокурора про визнання недійсним правочину укладеного в 2003 році не сплив до 01.01.2004 року, тому застосовуються правила про позовну давність, встановлені ЦК України.

Згідно з ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо ж суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Водночас, згідно зі статтею 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Враховуючи висновки Верховного Суду України про те, що прокурор не наділений статусом самостійного позивача, тому відлік позовної давності слід починати з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

В оскарженій постанові суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивач, в інтересах якого прокурор пред'явив позов, а саме Міноборони України, дозволу на укладення спірного договору й відчуження спірного майна не надавало, стороною цього договору не було. При цьому, факти затвердження начальником центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України бізнес-плану на 2003 рік, подальшого подання державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" у 2004 році звітності про свою фінансово-господарську діяльність за 2003 року на адресу центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України, а також складання акта ревізії від 09.06.2008 року, ще не свідчать про обізнаність уповноваженого державного органу (Міністерства оборони України) зі змістом оспорюваного договору купівлі-продажу та з порушенням цим договором вимог закону та прав позивача.

Крім цього, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що неправомірним є посилання суду першої інстанції на те, що згідно з актом ревізії від 09.06.2008 року, відчуження 7 об'єктів, в т. ч. операторської будівлі АЗС загальною площею 16,3 кв. м та споруди мийки загальною площею 3,2 кв. м, розташованих на території військового містечка N 371 у с. Малехів Жовківського району Львівської області, відбулося саме на підставі бізнес-плану на 2003 року, оскільки такий висновок ґрунтується на безпідставному ототожненні бізнес-плану з дозволом органу управління державним майном на відчуження такого майна, що не відповідає приписам п. 4 Положення, а тому посилання господарського суду першої інстанції на акт ревізії від 09.06.2008 року в обґрунтування своєчасної обізнаності позивача з порушенням своїх прав, є безпідставними, оскільки ревізорами не було виявлено факт незаконності укладення оспорюваного договору.

Отже, встановивши, що на час укладення договору купівлі-продажу відчуження об'єктів державної власності повинне було здійснюватися на підставі Порядку (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованих висновків про те, що відчуження спірних приміщень, що є об'єктами державної власності, відбулося з порушенням вимог указаного Порядку, зокрема без згоди та/або погодження на відчуження майна суб'єкта управління та Фонду державного майна, та про те, що прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах держави в особі Міноборони України з пропуском позовної давності з поважних причин, а відтак укладений сторонами договір у силу положень статей 203, 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним.

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Виходячи з наведеного, суд апеляційної інстанції дав належну оцінку обставинам справи і, з урахуванням вимог застосованих норм матеріального та процесуального права, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 23.07.2003 року N 16.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного господарського суду.

За таких обставин, оскаржена постанова суду апеляційної інстанції є законною й обґрунтованою, і тому підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

З огляду наведеного та керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України постановив:

Касаційну скаргу приватного підприємства "Автотехнобудсервіс" залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.09.2016 року - без змін.

 

Головуючий, суддя

І. Вовк

Судді:

І. Кондратова

 

Л. Стратієнко


 
Copyright © 2006-2018 epicentre.com.ua. All rights reserved.